Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 1

в усіх своїх акціях проголошували завжди свої прокламації окремо єврейською мовою, а при договорах із поляками постійно вимагали для євреїв рівної участі і в міліції, і в інших організаціях, зрештою, добре знаючи, що таким чином заспокоюють національні амбіції...”[109].

Західноукраїнський уряд, поважаючи нейтралітет євреїв, не набирав їх до військової служби. Однак у ході польсько-української кампанії багато євреїв добровільно служили в українській армії або в цивільній адміністрації. Дивовижний випадок стався в Тернополі: все місцеве єврейське ополчення, очолюване колишнім фаховим австрійським офіцером, попросилося до української армії. Створивши підрозділ з близько 1200 чол. під сіоністським прапором, цей “жидівський курінь” із честю розділив долю Української Галицької армії[110].

Традиція українсько-єврейської співпраці зберігалася протягом 1920-х років і на Радянській, і на Західній Україні, що перебувала під владою Польщі. Офіційна концепція Леніна і Сталіна не визнавала євреїв за національність, і сприяла їхній швидкій інтеграції й асиміляції. На відміну й на противагу до цього, українські комуністичні лідери 1920-х років поводили політику, яка базувалася на ідеї, що до євреїв треба ставитися як до окремої нації і, що вони, відповідно, мають право на національно-культурну автономію. “Меншості на Україні протягом 1920-х років і далі користувалися широкими законними правами на полі освіти, місцевого врядування, правосуддя; і щоденна практика великою мірою відповідала духові закону”[111]. Один із сучасних дослідників цієї проблеми слушно зауважив, що ця політика Миколи Скрипника й інших українських комуністичних лідерів насправді являла собою продовження в радянських формах політики, що її під час революції започаткувала самостійна демократична Україна Однак, були також впливові комуністи єврейського походження, які категорично відкидали ідею національно-культурної автономії, і звинувачували її прихильників, і українських, і єврейських у тому, що ті, мовляв, заражені єрессю “буржуазного націоналізму”[112].

Такі тенденції до українсько-єврейської співпраці можна було спостерігати у 1920-ті роки в Західній Україні, яка перебувала тоді під польською владою. На парламентських виборах 1922 і 1929 років українські партії та сіоністи разом із іншими непольськими групами утворили виборчий блок — т. зв. “Блок національних меншостей”[113]. Цей блок видавав у Варшаві журнал “Natio”, редактором якого був український цубліцист Павло Лисяк. У сеймі (парламенті) українські та єврейські депутати звичайно проводили спільну політику, однаково голосували щодо тих самих проектів, і взагалі підтримували одне одного проти централізованих і шовіністичних заходів польської держави.

Ця традиція українсько-єврейської співпраці, що розпочалася, як ми бачили, з Драгомановим, зупинилася через півстоліття у 1930-ті роки. Це стосується і Радянської, і Західної України, хоча обставини та причини в кожному разі були різними.

У випадку Радянської України вирішальним актом було майже повне винищення сталінським терором місцевого комуністиного керівництва Схожою була доля тих єврейських комуністів, які мали бундівське походження і перед тим виявили певні національні симпатії, співпрацюючи з українськими “націоналістичними ухильниками”. Повністю скасовано систему актономних єврейських інституцій, які існували на Україні у 1920-ті роки. Розпочалася епоха нівелювання, в якій євреї, що самі були першорядним об’єктом русифікаційної політики, мали в свою чергу стати інструментом русифікації українських міст.

Тих українців і євреїв, які жили поза межами Радянського Союзу перед 1939 р., відчужувала одне від одного різниця поглядів на становище в світі. Твердження, що всі українці були настроєні протимарксистськи, було б таким неточним і несправедливим, як протилежне твердження, що всі євреї були настроєні прокомуністично. Однак у цих твердженнях є зерно правди. Після того, як Гітлер 1933 р. прийшов до влади, єврейська спільнота визнала нацистську Німеччину своїм ворогом. Більшість євреїв, які не мали нічого спільного з комунізмом і дивилися на діяльність Сталіна з недовірою і відразою, бачили, однак, у Радянській Росії потенційного члена антинімецької коаліції. А українці після катастрофічного голоду 1933 р., відповідальність за який вони покладали на свідому політику Москви, стали ще більш войовничіше антиросійсько й антикомуністично налаштовані. Українці під польською владою вважали своє становище нестерпним і прагнули змін. Українська політика була “ревізіоністською” щодо тодішнього міжнародного устрою Європи. Не надаючи багато уваги можливим наслідкам нацистської ідеології, українські патріоти, навіть ті, що мали демократичний світогляд, із симпатією дивилися на спроби Німеччини повалити Версальську систему. Ця симпатія посилювалася пам’яттю про Брест-Литовську мирну угоду між Німеччиною й Україною (яка контрастувала з повним нехтуванням України державами Антанти), а також милими спогадами, які зберігали в Галичині люди старшого покоління про старі австрійські часи. Зрозуміло, що за таких обставин євреї й українці в політичному сенсі більше не розмовляли тією самою мовою.

Розрив поглибився з появою українського “інтегрального націоналізму”, який, на противагу до старіших соціалістичної та націонал-демократичної ідеологій українського руху, черпав натхнення з режимів фашистського зразка в тогочасній Західній Європі. “Інтегральний націоналізм” аж до воєнних літ так і не став панівною силою в українському політичному житті, але в 1930-ті роки він здобув величезний вплив на мислення молодшого покоління. Правда, український інтегральний націоналізм, на відміну від німецького нацизму чи польського клерикального націоналізму, ніколи не робив першорядною метою антисемітизму; своїм основним ворогом він уважав Росію та Польщу. Однак націоналістичні заяви й публікації рясніли згадками про євреїв і антисемітськими шпильками[114]. Коли 1939 р. розпочалася війна, українці та євреї були розділені взаємними підозрами й образами, і навіть особисті контакти між членами двох спільнот, що жили на одній землі, стали рідкістю.

Ми наближаємося до кінця нашого розгляду українсько-єврейських взаємин. Зрозуміло, що сьогодні обидві нації перебувають у ситуації, яка багато в чому глибоко відрізняється від тієї, яка була перед 1939 р., не кажучи вже про 1914-й. Перерахуймо деякі найважливіші нові умови:

1. Зменшення чисельності єврейської меншини внаслідок знищення нацистами та розсіяння по інших частинах Радянського Союзу.

2. Поступове зникнення багатьох рис, які у минулому складали єврейську національну індивідуальність: насиченого релігійного життя громади, ідишу, своєрідного одягу, багатьох звичаїв і народних обрядів.

3. Зростання соціальної диференціації українського народу, в якому окрім традиційного селянського ядра розвинулися також промисловий робітничий клас і чисельна “технічна інтелігенція” — остання група за своєю функцією аналогічна до західнього середнього класу.

Все це вказує на те, що українсько-єврейські взаємини ймовірно наблизяться в майбутньому до типу, звичайного для більшості європейських націй, де євреї великою мірою перемішані й культурно засимільовані з загалом населення. З другого боку, є підстави сумніватися, чи радянська політика, що ставить собі за мету викорінити євреїв як окрему національну спільноту, досягне успіху. Серед інших гальмівних чинників не останнім є народження самостійної держави Ізраїль, яка, згідно з достовірними свідками, справила глибоке враження на свідомість радянських євреїв. Одне можна сказати напевно: