Агата Крісті - Поїзд о 4.50 з Педдінгтона

У голосі Бейкона прозвучав інтерес:

– Ви маєте на увазі той факт, що смерть Альфреда нікому не принесла жодного пенні вигоди, а смерть старого була б вигідна всім? Думаю, тут і справді сталася помилка – автор нашого злочину подумав, що чай призначався для старого містера Крекенторпа.

– Вони переконані, що в тій філіжанці був саме миш’як?

– Ні, звичайно, вони в цьому не переконані. Медсестра, як і кожна добра медсестра, ретельно вимила весь посуд. Філіжанки, ложки, чайник – геть усе. Але в тому, що все сталося саме так, навряд чи доводиться сумніватися.

– А це означає, – замислено сказав Кредок, – що один із хворих зовсім не був таким хворим, як інші. Вистежив свій шанс і вкинув отруту у філіжанку?

– Хай там як, а більше таке не повториться, – похмуро сказав інспектор Бейкон. – Ми тепер маємо там дві медсестри, не рахуючи міс Айлесберроу, і я також послав туди двійко своїх людей. Ви приїдете?

– Приїду – і негайно!

ІІ

Люсі Айлесберроу вийшла в хол зустріти інспектора Кредока. Вона була бліда і змучена.

– Схоже, вам добре дісталося, – співчутливо промовив він.

– Це був наче моторошний нескінченний кошмар, – сказала Люсі. – Минулої ночі я майже була певна, що всі вони помруть.

– Щодо цього каррі…

– Хіба отрута була в каррі?

– Атож, туди вкинули добру порцію миш’яку – можна сказати, у стилі Борджіа.

– Якщо так, – сказала Люсі, – то це мав бути хтось із родини.

– А іншої можливості нема?

– Ні, немає, адже я почала готувати той клятий каррі зовсім пізно – після шостої години – бо старий містер Крекенторп спеціально попросив зготувати каррі. І мені довелося відкрити нову банку з порошком каррі – тому ніхто не зміг би чогось у неї домішати. А смак каррі, думаю, міг приглушити будь-який інший.

– Миш’як не має смаку, – неуважно відповів їй інспектор Кредок. – А зараз подумаймо про те, хто мав можливість підсипати його в каструлю, коли каррі варилося?

Люсі замислилася.

– Практично кожен міг прослизнути на кухню, коли я накривала в їдальні стіл.

– Зрозуміло. А тепер згадайте, хто був у домі. Старий містер Крекенторп, Емма, Седрік…

– Гарольд і Альфред. Вони приїхали з Лондона пополудні. А, ще маємо Браєна – Браєна Істлі. Але він поїхав звідси перед обідом. Він мав зустрітися з кимось у Брекгемптоні.

Кредок замислено сказав:

– Ця історія здається пов’язаною із захворюванням старого на Різдво. Квімпер запідозрив, що він тоді наковтався миш’яку. Чи всі вони здавалися однаково хворими минулої ночі?

Люсі замислилася.

– Думаю, старий містер Крекенторп почувався найгірше. Доктор Квімпер трудився біля нього, як маніяк. Він дуже хороший лікар, я так вважаю. Седрік, схоже, вередував найбільше. Звичайно, дужі, здорові люди до такого не звикли.

– А як щодо Емми?

– З нею було дуже погано.

– Чому ж усе-таки помер Альфред, не можу зрозуміти? – сказав Кредок.

– Я знаю, чому, – сказала Люсі. – Бо саме Альфредові хтось хотів укоротити віку.

– Диво та й годі, кому він не догодив?

– Його смерть – це просто якесь безглуздя.

– Якби я знав мотив цих злочинів, – сказав Кредок. – А без мотиву тут ніщо не в’яжеться. Задушена жінка, яку ви знайшли в саркофазі, була вдовою Едмунда Крекенторпа, Мартіною. Припустімо, то була саме вона. Це вже майже доведено. Але має бути якийсь зв’язок між її смертю та отруєнням Альфреда. Усе відбувається тут, у надрах родини. А може, хтось із них збожеволів? Але й це припущення не допоможе нам.

– Не допоможе, – погодилася Люсі.

– Хай там як, а ви остерігайтеся, – попередив її Кредок. – У цьому домі є отруювач, не забувайте, і хтось із ваших пацієнтів нагорі, мабуть, зовсім не такий хворий, яким прикидається.

Коли Кредок поїхав, Люсі знову пішла нагору. Владний голос, трохи ослаблений хворобою, покликав її, коли вона проминала кімнату старого містера Крекенторпа.

– Дівчино… дівчино… це ти? Ходи-но сюди.

Люсі увійшла до кімнати. Містер Крекенторп лежав у ліжку, добре підпертий подушками. Як на хворого чоловіка, подумала Люсі, він здавався занадто веселим.

– У моєму домі повно клятущих сестер милосердя, – поскаржився містер Крекенторп. – Шастають туди-сюди, вдають із себе казна-що, міряють мою температуру, не дають мені їсти те, чого хочеться, – можна тільки уявити собі, чого мені все це коштуватиме. Скажи Еммі, нехай відішле їх геть. Ти зможеш добре доглядати мене й без них.

– Усі тут захворіли, містере Крекенторп, – сказала Люсі. – Я не можу доглядати всіх, ви повинні зрозуміти.

– Це гриби, – сказав містер Крекенторп. – Клятущі небезпечні гриби. Ми отруїлися супом, який учора їли. Ти його зготувала, – сказав він, і в його голосі прозвучали звинуватливі ноти.

– Грибний суп був цілком нормальним, містере Крекенторп.

– Я тебе не звинувачую, дівчино, я тебе не звинувачую. Таке бувало й раніше. Досить однієї поганки, щоб отруїти кількох людей. Ніхто її не помітить. Я знаю, ти хороша дівчина. Ти б умисне цього не зробила. Як там Емма?

– Сьогодні пополудні вона почувається значно краще.

– А Гарольд?

– Йому теж краще.

– А Альфред уже зіграв у ящик, чи не так?

– Ніхто вам про це не казав, містере Крекенторп. Звідки ви знаєте?

Старий зареготав тонким і веселим сміхом, схожим на радісне іржання коня.

– Я все чую, – сказав він. – Ніхто нічого не може приховати від старого. А вони намагаються. Отже, Альфред мертвий, чи не так? Він не зможе більше годуватися за мій рахунок, і гроші йому теж не дістануться. Вони всі чекали, коли я помру, ти знаєш, Альфред зокрема. А тепер він мертвий. Я б назвав це досить кумедним жартом.

– Це не дуже добре з вашого боку, містере Крекенторп, – суворо мовила Люсі.

Містер Крекенторп знову засміявся.

– Я переживу їх усіх, – прокаркав він. – Ти в цьому переконаєшся, моя люба дівчино. Ти в цьому переконаєшся.

Люсі пішла до своєї кімнати, знайшла словник і стала шукати слово «тонтіна». Потім акуратно закрила книгу і втупилася поглядом перед собою.

ІІІ

– Не розумію, чому ви вирішили прийти до мене, – роздратовано промовив доктор Морис.

– Ви давно знали родину Крекенторпа, – сказав інспектор Кредок.

– Так, так, Крекенторпів я знаю. Я пам’ятаю старого Джосію Крекенторпа. Він був твердим горішком – але який гострий розум! Надбав багато грошей. – Він опустив своє старе тіло на стілець і подивився з-під кущуватих брів на інспектора Кредока. – То ви послухали того молодого йолопа, Квімпера, – сказав він. – Ох, мені ці завзяті молоді лікарі! У їхніх головах завжди виникають нові ідеї. Запхав собі в голову, що хтось намагається отруїти Лютера Крекенторпа. Нісенітниця! Мелодрама! У нього був звичайний розлад шлунка. Я не раз лікував його від таких розладів. Вони турбували його нечасто – але нічого надзвичайного в них не було.

– Доктор Квімпер, схоже, думав, що було, – сказав Кредок.

– Лікарю не личить думати. Він повинен точно розпізнавати отруєння миш’яком, коли бачить його.

– Багато знаменитих лікарів не змогли його розпізнати, – нагадав йому Кредок. Він напружив свою пам’ять і провадив: – Випадок у Ґрінбероу, місіс Тені, Чарлі Лідс, а троє людей у родині Вестбері – там усіх трьох отруїли, й усі були поховані тихо й мирно, і при тому лікарі, що їх лікували, не помітили