Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

— Хочеш поговорити з нами?

— Он які ви чемні, — прошепотів голос. — Сьогодні ви вже не збираєтесь підсмажити мене на ста градусах?

Я повторила все до останнього слова.

— На ста п’ятдесяти, — весело відповів Джордж, черкаючи олівцем у записнику.

Очі привида зупинились на ньому. До моїх вух долинуло ніби голодне клацання зубів.

— Від імені агенції «Локвуд і К°», — мовив Локвуд, — прошу у вас вибачення за таку нечемність. Ми дуже раді змозі поговорити з Гостем з Іншого Світу. Перекажи це йому, Люсі.

Я чудово знала, що привид чує Локвуда так само виразно, як і мене. Кришку вже тривалий час було відкрито, тож повз нього так чи інакше не проходили наші розмови. Проте я цього разу була офіційним посередником. Я вже розтулила вуста, щоб переказати Локвудові слова, та перш ніж я встигла щось вимовити, привид уже відповів йому. Коротко, точно й ущипливо. Мені залишилось тільки повторити.

Локвуд здивувався:

— Мило... Стривай, це точно привид сказав, а не ти?

— Звичайно, привид.

Джордж аж присвиснув:

— Я навіть не знаю, чи варто це записувати...

— З ним не треба церемонитись, — зауважила я. — Повірте мені. Це підступна істота, й нема чого вдавати, ніби це не так. Отже, ти кажеш, що знав Бікерстафа? — я обернулась до склянки. — І як ти доведеш це?

— Так — зашепотів привид. — Я знав його.

— Він каже: «Я знав його». Він був твоїм другом?

— Він був моїм господарем.

— Він був його господарем.

— Як Локвуд — твоїм...

— Як... — я завагалась. — Ну, це не стосується справи!

— Кажи все, Люсі, — мовив Локвуд. — Не звертай уваги.

— Так, — підхопив Джордж. — Треба все записати.

— «Як Локвуд — твоїм». Тепер ви раді? Здається, цей череп — просто бовдур!

Я поглянула на друзів. Локвуд байдуже чухав носа, а Джордж, усміхаючись, нотував слова привида в записнику.

— Джордже, — ущипливо промовила я, — нагадай-но мені імена Бікерстафових спільників. Як їх звали? Саймон Вільберфорс і...

— Дьюлак. Мері Дьюлак.

— Духу, хто ти? Мері Дьюлак? Чи Саймон Вілберфорс? Як тебе звуть?

Плазма зненацька завирувала так, що я аж прикипіла до стільця. Кімнату осяяв зелений спалах. Рот привида скривився:

— По-твоєму, я можу бути дівчиною?! Яке зухвальство! Ні! Я — жоден з цих йолопів.

— «Жоден з цих йолопів», — переказала я. — Тоді хто ти?

Я чекала на відповідь. Та привид замовк. Обличчя в склянці трохи розпливлось і перемішалось із виром плазми.

Джордж узяв з пакуночка жменю чипсів:

— Якщо він такий соромливий, запитай його про «кістку й скло» і про те, чим займався Бікерстаф. Це найголовніше.

— Так. Запитай, наприклад, чи справді він грабував могили? — підхопив Локвуд. — І навіщо? І як саме він помер?

Я потерла собі лице долонями:

— Зачекайте. Я не можу запитати про все відразу. Краще по порядку...

— Ні! — наполегливо прошепотів мені голос у самісіньке вухо. — Бікерстаф не грабував могилі Він був великою людиною. Ясновидцем! І його спіткав сумний кінець...

— Який? Щури?

— Постривай, Люсі! — Локвуд торкнувся моєї руки. — Ми ж не чуємо, що він каже!

— Пробач... «Він був великою людиною. І його спіткав сумний кінець».

— Я ще сказав — «ясновидцем». А ви про це трішки забули...

— Так. І ще ясновидцем. Пробач, — я засоромлено поморгала, а тоді знову поглянула на череп. — До речі, чому я повинна просити вибачення в тебе? Це ти називаєш великою людину, яка зберігала в підвалі цілі лантухи людських кісток!

— Не в підвалі А в майстерні за таємною стіною.

— Це був не підвал, а майстерня за таємною стіною... — Я поглянула на друзів. — Чи знали ми про це?

— Так, знали, — відповів Локвуд. — Джордж розповідав нам про це сьогодні ввечері. Інакше кажучи, тут для нас немає нічого нового...

— Ти знаєш, що двері до Локвудової таємної кімнати оббиті зсередини залізними смугами, — промовив несподівано голос. — Як ти гадаєш, Люсі, навіщо? Що він там, по-твоєму, зберігає?

Запала мовчанка. Я відчула, як у мої вуха бухнула кров, і перед очима все попливло. Я помітила, з яким вичікуванням дивляться на мене Локвуд із Джорджем.

— Н-нічого, — нарешті поспіхом сказала я. — Він нічого не сказав.

— Мала брехунка... Перекажи їм мої слова.

Я мовчала. У моїх вухах залунав сміх привида.

— Здається вам нічого сказати?— зашепотів далі голос. — Гаразд. Хоч вірте мені, хоч не вірте, я бачив кістку й скло, хоч і не бачив, що господар користувався ними. Господар мені його не показував. «Це не для твоїх очей», — казав він. Я навіть плакав, бо то була дивовижна річ...

Я повторила його слова, як змогла, хоч це було непросто: голос тепер лунав тихо й замислено, тож я ледве могла його розчути.

— Все це чудово, — зауважив Локвуд, — але навіщо потрібні ці «кістка й скло»?

— Для знання — відповів голос. — Для просвітлення О, я стежив за ним... Я знав, що він ховає свої дорогоцінні нотатки в кабінеті під дошками підлоги. Ключ до його таємниць був у моїх руках. Я міг дізнатись про все... Але ж він був великою людиною. Він довіряв мені Хоч як мені хотілось, я не зазирав туди... Розумієш, Люсі?

Останню фразу я не стала повторювати. А решту слів переказала, не заглиблюючись у зайві подробиці.

— Він був великою людиною, — тихо провадив привид. — І його спадщина нині з вами, хоч ви надто сліпі щоб побачити це. Всі ви надто сліпі...

— Спитай ще раз, як його звуть! — наказав Локвуд, коли я все це повторила. — Без подробиць усе це не має значення!

Я спитала. Привид нічого не відповів. Тиск у моїй голові зненацька послабшав. Обличчя в склянці розчинялось у липких потоках плазми. Зелене світло поволі згасало.

— Він іде від нас! — вигукнула я.

— Як його звуть?!— повторив Локвуд.

— Ні! — втрутився Джордж. — Спитай його краще про Інший Світ! Мерщій, Люсі!..

— Надто сліпі...

Шепіт ущух. Плазма за склом заспокоїлась. Привид зник.

На дні склянки спокійно лежав старий бурий череп.

Джордж тихо вилаявся, зняв окуляри й потер