Вільям Фолкнер - Порушник праху, Вільям Фолкнер

— Тепер він прибрав двох, — сказав дядько.

— Так, — озвався шериф. — Куди?

— Та до лихої матері обох, — втрутився старий Ґаврі. — Де мій син, шерифе?

— Ми його шукатимемо, містере Ґаврі, — мовив шериф. — Добре, що ви здогадалися привести своїх собак. Приберіть свій пістолет і скажіть вашим хлопцям зловити псів і тримати їх, доки ми тут не з’ясуємо.

— Та не зважайте на пістолет і собак, — сказав старий Ґаврі. — Пси вистежать і ввіп’ються в усе, що колись бігало чи ходило. Але мій син і оцей Джейк Монтґомері — якщо це Джейк Монтґомері, чи хто там лежав у труні, — вони не змогли б піти звідси та сліду не лишити.

Шериф промовив:

— Спокійно, містере Ґаврі.

Старий зиркнув на шерифа. Він не тремтів, не рвався вперед, не смикався, не виявляв ні сум’яття, ні сильного враження — нічого. А він, спостерігаючи за ним, уявляв холодний, блакитний, у формі сльозини, позірно безжарний пломінець, що балансує навіть не навшпиньки, а ще вище, над конфоркою.

— Гаразд, — мовив старий. — Я заспокоївся. А тепер вам пора починати. Ви, здається, уже про все це знали, навіть вісточку мені послали прямо на сніданок о шостій ранку, ще я за стіл сісти не встиг, — про те, аби тут з вами стрітися. А тепер ви починайте.

— Саме це ми й збираємося робити, — сказав шериф. — Збираємося з’ясувати, звідки почати. — Він розвернувся до дядька, звертаючись м’яким, виваженим, майже сором’язливим голосом: — Він казав, було близько одинадцятої вечора. У вас мул, а може, кінь — принаймні, те, що може йти та нести подвійний тягар, і мерця упоперек сідла. І часу у вас небагато — тобто обмаль. Звісно, це близько одинадцятої, коли більшість народу — у ліжку, особливо недільної ночі, коли треба з півнями прокидатися та починати новий робочий тиждень на бавовні, та й ніякий місяць не світить, і навіть якщо ви пересуватиметеся вночі по пустельних селах — є шанс, що нікого не здибаєте. Але у вас ще є продірявлений мрець із кулею у спині, і хай навіть одинадцята година, а дню рано чи пізно настати, куди подінешся. Гаразд. Що б ви зробили?

Вони дивилися один одному в очі, або принаймні його дядько зорив: занадто вузьке кощаве зосереджене обличчя, пронизливий швидкий погляд блискучих, пильних, цілеспрямованих очей, а прямо навпроти — шерифове огрядне сонне обличчя, очі не зорять — здається, навіть і не дивляться, майже сонливо кліпаючи, — ці двоє вловлюють усе без жодного слова, попри все.

— Авжеж, — мовив дядько. — Знову в землю. І, як ви сказали, дню рано чи пізно настати, навіть якщо лише одинадцята. Особливо коли той мав час повернутися і знов це виконати, самотужки, жодної сторонньої підмоги, тільки він сам і його лопата… І над цим теж подумати: необхідність, жахлива необхідність — не просто все це робити ще раз, а те, що це доведеться знову робити — з тої причини, що йому здалося, ніби він виконав усе, що міг, усе, про що його лише можна попросити, або на що від нього лише можна було сподіватися, або навіть мріяти про те, що йому доведеться зробити; зійшло так безпечно, як він і сподівався — а потім довелося забиратися назад від якогось звуку чи галасу, чи, можливо, він змилив зі шляху, суто випадково, і натрапив на вантажівку, або, може, це його щастя — так, поталанило, волею якогось божества, джина чи доброго генія, на яких щастить таким убивцям — якийсь час тримати злочинців під захистом і у безпеці, доки інші прядильниці долі встигають сплести мотузку і зав’язати зашморг, — усе одно доведеться повзти, припинати мула чи коня, або на чому б він не приїхав, до дерева, та на череві приповзти сюди та залягти (хтозна, може, там за огорожею причаїтися), і споглядати надокучливу невгамовну стару жінку та двох дітей, яким уже дві години як пора бути у ліжку за десять миль звідси — і ось ці прибульці каменя на камені не лишають від його копіткої праці, трощать усю споруду, руйнують роботу, труд не лише його життя, але його смерті… — Дядько замовк і тепер побачив гострий, блискучий погляд очей, які майже світилися, невідступно спостерігаючи за ним: — І ти. Ти не міг навіть уявити, що за вами обома поїде міс Гебершем, доки не повернетеся додому. І без неї у тебе не було б жодної надії, що Алек Сендер поїде з тобою, і більше нікого. Тож якщо ти справді намірявся, бодай на думці мав сам сюди поїхати і власноруч розкопати цю могилу, мені навіть пари з вуст щоб не було…

— Облиште це зараз, — мовив шериф. — Годі. Кудись у землю. Але яку саме землю? Яке багно найлегше розривати, коли людина поспішає і діє сама, навіть якщо й лопату має? В яке багно ви сподіваєтеся швидко зарити тіло, якщо у вас нічого й нема, крім складаного ножа?

— В пісок, — одразу відповів його дядько, не вагаючись, майже байдуже, майже навздогад. — На дно рукава. Хіба вони не казали вам, що бачили о третій ночі, як той кудись їхав і щось віз? То чого ми зволікаємо?

— Згода, — сказав шериф. — Ходім. — Потім до нього: — Покажи нам точно, де це…

— Хіба що Алек Сендер сказав, що це, може, і не мул, — мовив він.

— Згода, — сказав шериф. — Тоді кінь. Покажи нам точно, де це…

Він це пам’ятатиме: як споглядав старого, що поплескував пістолетом, то засовуючи його під пахву, то виймаючи знову та закріпивши його киктем руки, а здоровою рукою застебнув сорочку, потім вийняв пістолет з-під пахви та засунув його під сорочку, потім знову застебнув, і знову розвернувся — швидко, навіть швидше, ніж двоє синів, удвічі молодші за батька — і вже на очах усіх перестрибнув через огорожу, підійшов до кобили, одною рукою зловив тварину за вуздечку та віжки, уже ухопившись та залізаючи: потім обидві машини перемкнулися на другу швидкість і поїхали, долаючи силу тяжіння, униз крутосхилом, доки він не сказав: «Тут», — на тому місці, де пікап повернув з дороги до кущів, потім знову на дорогу, і його дядько спинився: а він споглядав розлюченого озброєного старого чоловіка, який застрибнув на свою булану кобилу, чия плямиста шкура нагадувала оленячу, і як їде з дороги до лісових заростей на протилежному боці, під ухил, до рукава річки, а потім двоє хортів майнули туди, нагору берегом за хазяїном, а слідом — мул, на якому двоє його однакових кам’янолицих синів: тоді