Джеймс Хедлі Чейз - Весь світ у кишені

— Батько захворів, — продовжувала дівчина, обхопивши пальцями одне коліно. — Йому лишалося два роки до пенсії, і він намагався дотягнути до того часу, але зрештою таки був змушений залишити роботу.

Вони дали йому лікарняний, але він усе одно був надто хворим, аби повертатися до роботи, коли настав час. Тож його звільнили — і залишили без пенсії. Я приходила до начальника персоналу пояснити ситуацію, але він навіть не вислухав, вважаючи мене жебрачкою. Тож коли батько помер, я вирішила помститися. Убити двох зайців одним пострілом: поквитатися і стати багатою. Подумки я вже давно розробила план — лишалося тільки знайти людей, здатних мені допомогти. Одного вечора у кав'ярні я почула, як чоловіки розмовляють про Морґана. Зі сказаного я зрозуміла, що саме до нього і слід звернутися. Ось і вся історія. Це був батьків план, але він би ніколи ним не скористався.

— Мені шкода твого батька, — сказав Кітсон.

— Так, — юнак побачив, як долоні Джинні стислися в кулаки. — І ще мені шкода, що я почала це все, Алексе. Знаю, що я вперта, зла й жадібна до грошей. Я це знаю, але я не думала, що все буде саме так. Про вбивства говорити так легко. Дивишся кіно — і все видається настільки простим. А насправді...

— Слухай, Джинні, — голос Кітсона враз став серйозним. — А чому б нам з тобою не втекти? Ми могли б податися до Мексики. Якщо вирушимо просто зараз, маємо шанс вийти сухими з води.

Вона завагалася, а тоді похитала головою.

— Ні! Зараз справи я не залишу. Можна було відступати до вбивства охоронця і водія, до смерті Морґана. Тепер я мушу дійти до кінця, Алексе. Але ти їдь. Я б хотіла, щоб ти вирвався, та я мушу закінчити справу. У нас досі є шанс дістати ті гроші. Що мені тепер втрачати? Але ти їдь, Алексе. Тобі взагалі не варто було в це вплутуватися, — вона поглянула на нього. — Чому ти погодився? Ти ж не хотів — я це бачила. Чому ти проголосував «за»?

Кітсон знизав плечима.

— Через тебе, — відказав він. — Ти стала для мене важливою з першої миті, відколи я тебе побачив.

— Мені шкода, Алексе. Справді шкода.

— А як отримаємо гроші, може, нам поїхати разом? — запитав Кітсон, напружено вдивляючись у дорогу. — Я кохаю тебе, Джинні. Ти єдина дівчина, яка коли-небудь щось для мене означала.

— Не знаю, Алексе. Можливо. Зачекаймо, доки справді отримаємо гроші. Я боюся ускладнень. Можна, я подумаю про це?

Кітсон був настільки враженим її словами, що мало не з'їхав з дороги.

— Джинні, хочеш сказати, що справді є шанс, що ти погодишся?

Вона поплескала його по руці.

— Дай мені подумати, Алексе.

Доки вони повернулися в кемпінг, уже стемніло.

Кітсон, піднесений після розмови з Джинні, виклав продукти на кухні й пішов до фургона. Берег озера був безлюдним, і випускати Блека і Джипо було досить безпечно. Щойно він побачив, як вони виходять із трейлера, то збагнув: щось не так.

Джипо ішов повільно і важко, згорбивши плечі. Його праву щоку, яка трохи кровила, прикрашав синець.

Коли Кітсон запитав, у чому справа, італієць не відповів. Він мовчки зайшов до хижки й плюхнувся в крісло.

Блек, із суворим виразом обличчя й недобрим блиском в очах, підійшов до дивана, потягнувся до пляшки з віскі й налив собі нерозбавленого напою. Тоді сів і насупився.

— Навколо фургона вештався якийсь малий, — сказав Ед, коли Кітсон зачинив двері хижки й замкнув їх. — Він намагався зазирнути всередину.

Відчуваючи напружену атмосферу, Джинні запитала:

— А що із замком?

Блек знизав плечима.

— Поки не щастить, — Ед відхилився й глянув на дівчину. — Друга цифра ніяк не хоче проявлятися. Джипо через це геть знетямився.

— Знетямився! — пронизливо вигукнув італієць. — Я йду! Замок мене переміг! Ви чули? Я йду!

— Але ти не можеш піти, — спокійно мовила Джинні. — У чому справа?

— Справа? — Джипо вдарив кулаками по колінах. — Неможливо працювати у фургоні в таку спеку! Ти й гадки не маєш, як це! Я вже три дні намагаюся відчинити замок! І все безрезультатно! А тепер я йду геть!

— Ти казав Френку, що, можливо, доведеться працювати цілий місяць, — сказала Джинні. — Ти не можеш дати задній хід уже за три дні.

— Облиш його, — почав Блек. — Я цілий день це пояснював тому гівнюку, аж доки самому не обридло. У фургоні — справжнє пекло. Мусимо податися в гори, як і казав Френк, аби можна було працювати у відкритому трейлері. Ми не можемо продовжувати сидіти всередині, це просто нереально.

— Буде небезпечно, — сказала Джинні. — Тут ми сховалися серед багатьох інших трейлерів, а ось у горах, якщо нас помітять, то почнуть цікавитися.

— Мусимо піти на такий ризик, — гнівно заявив Блек. — Якщо Джипо не в змозі відчинити замок, треба спробувати розрізати двері. А тут це зробити неможливо.

— За дорогами досі стежать, — тривожно мовив Кітсон. — Нас можуть зупинити, Еде. І ще одне: ми не знаємо, чи зможе «б'юік» витягнути такий вантаж гірською дорогою. Я бував у тих місцях. Шляхи кепські, а частиною з них кілька тижнів тому ще й добряче пройшлася буря.

— Мусимо спробувати, — наполягав Блек. — Якщо поїдемо звідси завтра опівдні, до темряви опинимося на гірській дорозі. Нам потрібно купити намет і їжу. Життя, звісно, буде несолодке, але доведеться потерпіти, доки Джипо не відчинить броньовика.

— Викреслюйте мене! — різко відказав Джипо. — Я повертаюся додому!

Блек почав було щось казати, як раптом у двері хижки постукали.

Запала напружена тиша, а тоді Блек підвівся з пістолетом у руці.

Джипо, блідий, як смерть, нахилився вперед і глянув на двері.

Джинні люто прошепотіла:

— Ви двоє, бігом у спальню!

Ед схопив італійця, тоді підняв його на ноги й потягнув у спальню. Кітсон, весь на нервах, перетнув кімнату й відчинив двері хижки.

Надворі стояв Фред Бредфорд.

— Вітаю, містере Гаррісон, — сказав він. — Вибачте, що заскочив так пізно. Певно, місіс Гаррісон уже готує вечерю.

— Так, — відказав Кітсон, заступивши двері. — Щось трапилося?

— Та начебто. Можна мені заскочити ненадовго? Я вас не затримаю.

Побачивши Кітсонове вагання, Джинні