Лі Бардуго - Дев'ятий дім, Лі Бардуго

У горлі зайнявся вогонь. Алекс бачила перед собою охоплені синім вогнем прерії. Біль протинав її, і вона схопила Доус за руку.

— Господи, Алекс, чого ти шкіришся?

Ґлума. Оболонка. Хтось на неї щось наслав, і причина могла бути лише одна: Алекс щось рознюхала. Вони знали, що дівчина ходила дивитися на Тарине тіло. Але хто? «Книга та змія»? «Череп і кістки»? Хай би хто це був, він не мав причин вважати, що після візиту до моргу Алекс зупиниться. Вони не знали, який вибір вона зробила, не знали, що вже написала звіт. Алекс мала рацію. З Тариною смертю щось було не так, був якийсь зв’язок з товариствами, з Домами Серпанку. Але шкірилася вона не тому.

— Вони спробували вбити мене, Геллі, — прохрипіла вона, падаючи в темряву. — А це означає, що я спробую вбити їх.

«Рукопис» — молодий вискочка серед Домів Серпанку, утім це товариство, вочевидь, найкраще пристосувалося до сучасності. Легко перерахувати вихованих ним лауреатів «Оскара» й медійних персон, однак серед його випускників є також радники президентів, завідувач Метрополітен-музею і, напевно, найпромовистіший приклад — дехто зі світил нейро-науки. Говорячи про «Рукопис», ми маємо на увазі дзеркальну магію, ілюзії, видатні чари, яким під силу створювати зірок, але слід пам’ятати, що всі їхні досягнення базуються на маніпуляціях з нашим власним сприйняттям.

Життя Лети: Процедури та протоколи Дев’ятого Дому, витяг

Не ходіть на вечірки «Рукопису». Просто не ходіть.

Щоденник Деніела Арл інґтона часів Лети (Давенпортський коледж)

10

Минула осінь

У ніч, коли «Рукопис» улаштовував вечірку, Дарлінґтон провів надвечірні години, засвітивши вікна «Чорного В’яза», прикрасивши під’їзну доріжку ліхтарями з гарбуза та роздаючи жменями цукерки. Він обожнював цю частину Гелловіна, його ритуал, потік щасливих незнайомців, що прибували до нього з простягнутими руками. «Чорний В’яз» здебільшого скидався на темний острів, якому незбагненним чином удавалося уникати згадок на картах. Але не гелловінської ночі.

Будинок стояв на пологому пагорбі неподалік від земель, що колись належали Дональдові Гранту Мітчеллу, і в його бібліотеці були численні примірники Мітчеллових книжок: «Фантазії холостяка», «Вимріяне життя» та єдиний твір, вартий, на думку Деніелового діда, того, щоб його прочитали, — «Моя еджвудська ферма».

Коли Дарлінґтон був хлопчиком, його приваблював таємничий звук Мітчеллового псевдоніма, Ік Диво, тож він жахливо засмутився, виявивши, що в авторових книжках немає нічого ні магічного, ні дивовижного.

Утім, так він ставився геть до всього. Магії мало б бути більше. Не тих зіжмакано-загримованих виступів клоунів та банальних ілюзіоністів. Не карткових фокусів. Магію, яку йому обіцяли, можна було знайти в глибині шафи, під мостами, у задзеркаллі. Вона була небезпечна, спокуслива й не мала на меті нікого розважити. Можливо, якби він виріс у звичайному будинку з якісною ізоляцією та охайно покошеним подвір’ям, а не під пощербленими вежами «Чорного В’яза» з його острівцями моху, несподіваними, моторошними вістрями наперстянки, його туманом, що сочився та скрадався між деревами в осінніх сутінках, — можливо, тоді б у малого було більше шансів. Можливо, якби він народився десь у Фініксі, а не в клятому Нью-Гейвені.

Мить, що вирішила його долю, насправді йому навіть не належала. Деніелеві було одинадцять, коли він пішов на пікнік, організований Лицарями Колумба, куди його наполегливо затягала їхня покоївка Бернадетт, пояснюючи, що «хлопчикам потрібне свіже повітря». Коли вони опинилися в парку Лайтгаус-Пойнт, вона заховалася в наметі зі своїми друзями й тарілкою фаршированих яєць, а йому наказала піти погратися. Дарлінґтон знайшов юрбу хлопчиків, приблизно його однолітків, а може, то вони знайшли його, і цілісінький день вони грали у квача, змагалися в ярмаркових іграх, а коли все це набридло, взялися вигадувати власні. Високий хлопчик на ім’я Мейсон, зі скуйовдженим волоссям і кролячими зубами, того дня чомусь вирішував за всіх, — коли їсти, коли плавати, коли сказати, що ігри набридли, — і Дарлінґтон залюбки йшов у нього на поводі. Стомившись від катання на старій каруселі, діти пішли до краю парку, з якого розгортався краєвид на протоку Лонг-Айленд і далеку Нью-Гейвенську гавань.

— Тут мали б бути човни, — зауважив Мейсон.

— Типу моторних. Або гідроциклів, — погодився хлопчик на ім’я Ліам. — Це було б круто.

— Ага, — додав інший малий. — Ми могли б поплисти до американських гірок.

Він тягався за ними цілий день. Був невисокий, з усіяним веснянками обличчям пісочного кольору та обпеченим за сьогодні на сонці носом.

— Яких американських гірок? — перепитав Мейсон.

Веснянкуватий хлопчик тицьнув у протилежний бік протоки.

— Отих, з вогниками. Біля причалу.

Дарлінґтон уважно подивився вдалину, але нічого не побачив, окрім надвечірнього світла й плаского рогу землі.

Мейсон теж повитріщався, а тоді сказав:

— Про що ти, в дідька, торочиш?

Навіть у сутінках, що вже насувалися, Дарлінґтон побачив, як веснянкуватий малий залився рум’янцем. А потім розреготався.

— Ні про що. Просто гоню.

— Придурок.

Вони пішли до вузької скибки пляжу, щоб побігати туди-сюди у хвилях, і про ту розмову всі забули. Аж до того дня, коли за кілька місяців Дарлінґтонів дід за сніданком розгорнув газету, і малий Деніел побачив заголовок: «Пригадаймо „Ялівцеву скелю“». А нижче була світлина велетенських дерев’яних американських гірок, що врізалися у води Лонг-Айлендської протоки. Підпис повідомляв: «„Легендарну „Грозу““,улюблений атракціон у парку Савін-Рок, зруйнував ураган 1938 року».

Дарлінґтон вирізав картинку з газети й приклеїв над своїм столом. Того дня в Лайтгаус-Пойнті обгорілий веснянкуватий хлопчик бачив зруйновані американські гірки. Він гадав, що всі їх бачать. Він не вдавав і не розігрував їх. Здивувався й засоромився, а тоді просто хутенько припнув язика. Наче щось таке вже траплялося з ним раніше. Дарлінґтон намагався пригадати його ім’я. Просив Бернадетт поїхати до Лицарів Колумба, щоб пограти в бінго, відвідати вечерю в складчину чи будь-що, де можна було б знову натрапити на того малого. Зрештою дід поклав цьому край, загарчавши: «Припини свої спроби навернути його на клятого католика».

Дарлінґтон виріс. Спогади про парк Лайтгаус-Пойнт стиралися. Але він так і не зняв фотографію «Грози» зі стіни. Іноді забував про це на кілька тижнів, або й навіть місяців, проте так і не зміг позбутися думки, що бачить лише один світ, а насправді їх може бути багато, що існують загублені місцини чи навіть