Юрій Павлович Сафронов - Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов

торкнула довгою палицею оранжеву лілею, що пропливала повз нас, і вона так міцно вп’ялася своїми пелюстками в палицю, що ми вдвох ледве вирвали її назад, Ці величезні квіти присмоктались до дна довгим стеблом, яке могло скручуватись тугою пружиною, якщо квітку намагались витягти з води.

У наші сачки попадалось багато всякої дрібноти: комашки, молюски, рачки, невеликі барвисті рибки. Тихо шелестячи сухим листям, з берега у воду пірнали змії.

Ми літали з Оленою Миколаївною від одного озера до іншого і знімали все, що бачили: на Землі наші знімки будуть особливо цінним матеріалом для вчених, і тому ми не боялися повторів.

Якось, вивчаючи життя водойм у найвіддаленішому кінці нашого великого острова, ми з Оленою Миколаївною натрапили на малу галявину, вкриту високими білими квітами. На одному стеблі кожної з них декількома поверхами-ярусами розміщувалось до десятка квіток лілій.

— Ви бачили в колекції ботаніків щось схоже? — спитала в мене Олена Миколаївна.

— Ні, здається, таких квітів я в них не бачив. Це щось нове.

— І мені так здається. Зараз я зріжу кілька стеблин.

Букет вийшов чудовий. Олена Миколаївна сіла в орнітоптер, зачинивши за собою герметичний ковпак кабіни. Я побачив, як вона, не стримавшись, підняла на секунду прозорий шолом скафандра і понюхала букет.

— О Олександре Олександровичу, як чудово вони пахнуть! — прозвучав у мене в навушниках її захоплений голос. — Запах ніжний-ніжний, ледь гіркуватий.

Ми пролетіли понад сто кілометрів, коли я помітив, що орнітоптер Олени Миколаївни став виробляти в повітрі якісь дивні рухи, наче вів його бешкетний хлоп’як. За хвилину в моїх навушниках прозвучав хрипкий голос Олени Миколаївни.

— Сідаю… Не можу летіти… Допоможіть…

Її орнітоптер почав різко знижуватись і, коли б не автомати, які контролювали політ, напевне розбився б під час посадки. Тепер він стояв, схилившись набік, між камінням. Занепокоєний, я мерщій опустився поряд і витяг Олену Миколаївну з кабіни. Крізь шолом я побачив її бліде, мов папір, обличчя і розгубився. Чим допомогти? Я відкрутив кран посиленої подачі кисню на скафандрі Олени Миколаївни і зв’язався з Суорі Даричан.

— Допоможіть! Олені Миколаївні погано! Вона не може летіти додому!

— Що з нею? В перелякалась Суорі. — Поранилась?

— Ні, швидше запаморочення… Дивне якесь…

— Лечу до вас.

Суорі прилетіла через кілька хвилин. Я поквапливо розповів їй про все.

— Квіти? Вона понюхала квіти? Де вони?

Суорі кинулась до орнітоптера Олени Миколаївни, дістала з санітарної сумки невелику ампулу-аналізатор і, відламавши кінчик, кинула її всередину кабіни. Рідина з ампули розтеклася по сидінню. На наших очах за якусь хвилину вона забарвилась у яскраво-синій колір.

— Отруйні фітонциди! — схвильовано вигукнула Суорі. — Негайно допоможіть мені перенести Олену Миколаївну до мого орнітоптера. Викиньте квіти з її кабіни!

Біля будинку зібралася вся наша невелика колонія. Нам допомогли внести Олену Миколаївну в будинок, і потім ми всі вийшли, лишивши її саму з Суорі.

— Що сталося? — оточили мене стривожені товариші.

— Отруйні фітонциди, — коротко відповів я.

Усі знали, що це значить. Властивістю виділяти фітонциди — особливі леткі речовини — наділені не тільки венеріанські, а й багато земних росли. Одні з них, як наприклад у часнику, цибулі, хрону, дуба, сосни, корисні для людини, бо вони вбивають різні бактерії. Проте деякі рослини виділяють шкідливі леткі речовини, наприклад неопалима купина, фітонциди якої спричиняють опіки на тілі людини. На Венері зустрічались рослини, що виділяли фітонциди, смертельно небезпечні для людини.

Через півгодини Суорі вийшла з кімнати Олени Миколаївни.

— Ну що? — кинулись ми до неї.

— Погано, — відповіла вона. — Температура підскочила майже до сорока градусів. На тілі й на обличчі з’явилися сліди сильних опіків. Стан її дуже серйозний. Я застосувала розчин найсильнішого іманіну, який є в нашій аптеці. З Землі підтвердили правильність лікування.

З того дня Суорі не відходила від Олени Миколаївни. Решта продовжувала роботу.

Геологам щастило менше, ніж біологам і ботанікам. Вони довго не знаходили нічого цікавого.

— Просто казна-що виходить! — незмінно вигукував Шаумян, повертаючись до ракетоплана після робочого дня. — Стільки часу шукаємо, і жодної цінної знахідки. — Він з досадою витрушував на землю те, що було в мішку.

За кілька днів геологічна група натягала до будинку чималу купу каміння і мінералів. Якось, коли знову вивантажували мішок, я звернув увагу на два великі камені, що блиснули жовтим світлом. Я підняв один і повертів його в руках — важкий.

— Що це?

— А, дурниці! — сердито озвався Шаумян. — Самородне золото. Знайшов на березі одного струмка. От коли б знайти поклади титану або родовище германію! — Він зітхнув і повернувся до Ламеля. — До речі, сьогодні я набрів на одному острові на ціле кладовище тварин. Кісток там! Не злічити! Для вас це просто знахідка.

Анрі Ламель записав координати, і другого дня ми всією групою вилетіли розшукувати кладовище. Через годину ми опинились над тим островом, де воно мало бути.

— Усе правильно, — сказав Анрі Ламель, перевіряючи координати. — Мабуть, ми поряд з ущелиною.

З висоти кількох сотень метрів було добре видно все навкруги.

— Не розумію! — здивувався Ламель. — Де він тут знайшов ущелину? Навколо рівнина.

Після довгих безрезультатних шукань ми повернулись додому зморені і злі — день змарнували надаремне. Навіть урівноважений Ламель розізлився.

— Що ж ти неправильно визначаєш координати? — напався він на Шаумяна.

— Ну, знаєш, коли вже я такої простої речі не можу зробити, то як же мені довірили вести ракетоплан? Можливо, ви самі неправильно визначаєте координати?

Вони сперечались досить довго і наприкінці домовились про те, що завтра Шаумян полетить разом з нами шукати