Павло Стороженко - Розбійники з лебединого шляху

«У них немає постійної оселі на землі, вони живуть на борту своїх суден. Корма призначена для капітана та його жінок, яких у нього зазвичай 5–6. Кожен член екіпажу має невеличке місце, близько чотирьох квадратних стоп, де тулиться разом з родиною. Небагато інших мешканців [судна] проживає на ще менших надзвичайно забруднених ділянках».

Гласпул плавав в ескадрі фаворита пані Чін адмірала Чан Пу. Як писав англієць, адмірал той визначався сентиментальністю і меланхолійністю. Його улюбленим заняттям було складання віршів.

Сентиментальність і меланхолія не перешкоджали, однак, Чан Пу старанно виконувати свої обов'язки. Гласпул часто бачив, як на реях кораблів адмірала-поета висіли, підвішені за плечі, люди, які відмовилися платити викуп.

Неспроможний перемогти флот пані Чін, імператор знешкодив її за допомогою почестей. Повіривши в запевнення імператора, пані Чін згодилася демобілізувати свій флот і перейти до більш спокійного життя. Невдовзі вона вийшла заміж за губернатора провінції і заснувала торговельно-митну контору. Як писали в хроніках того часу, «в історії Китаю настав щасливий час. Солдати продавали зброю, з цього моменту вже непотрібну, і купували засоби пранці».

На початку XVII століття активізується піратська діяльність в акваторії Індійського океану. І для цього виникли сприятливі обставини. Розбійницькі бази розгорнулися на узбережжі Адена і Сомалі, на загублених у просторах океану Сейшельських і Коморських островах, на Мадагаскарі. Особливо цінувався останній великий острів. Тут можна було знайти чимало затишних заток, на суходолі пульсували джерела чистої питної води, а в лісах росло багато цитрусових дерев — природних ефективних засобів проти цинги. Племена, які заселяли острови, перебували на низькому рівні розвитку, ворогували між собою і не знали вогнепальної зброї, що давало європейцям велику перевагу і дозволяло практично вільно займати вподобані місця.

Ще 1616 року лондонець Роберт Річ разом з якимось італійським купцем спорядив у Індійський океан піратське судно. Прибутки з цієї акції заохотили інших, і в наступні роки багато капітанів стали просити в короля дозволу здійснювати такі мандрівки. 1637 року після дворічного плавання до Англії повернулися кораблі «Роубак» і «Семерітен», які привезли з Індійського океану здобич, оцінену в 40 тисяч тодішніх фунтів.

У 80-ті роки XVII століття спорадичні, фінансовані окремими власниками і правителями походи переростали у стихійний і дедалі активніший рух справжнього розбійництва, не санкціонованого властями. Започаткували його пірати, що прибули сюди з Карибського моря. Витіснені зі своїх тамтешніх баз, дедалі наполегливіше переслідувані, вони були змушені шукати нове «поле» для своєї діяльності.

Спочатку прибульці спробували щастя біля західного узбережжя Африки. Але невдовзі виявилося, що вибір невдалий: район занадто віддалений від пожвавлених морських шляхів, клімат важкий, тропічний, до самого моря підступають джунглі, ще й неподалік наїжачені гарматами португальські та англійські форти. Тож ці обставини швидко знеохотили морських розбійників. Багато з них рушило далі на схід, і, обігнувши мис Доброї Надії, вони вийшли в Індійський океан. Там ситуація виглядала обнадійливішою. Влада європейських держав і торговельних компаній тут ще не закріпилася, а мореплавство дедалі більше розвивалося, пожвавлювалося.

Формально острів Мадагаскар належав Франції, але відтоді, як 1674 року мальгаші перебили там гарнізон форту Дофін, він практично не підлягав нікому. Приблизно такі ж умови були й на близьких Коморах і Маскаренах. Із закладених там криївок пірати нападали на кораблі, що йшли з Індії до Європи, грабуючи цінні далекосхідні товари. Ще багатша здобич траплялася в арабських та індійських купців, які тримали зв'язки з портами Індії та Червоного моря.

Найбільшу активність у тому районі світу виявили пірати, які походили з англійських колоній у Північній Америці. На пошуки додаткових прибутків часто вирушали шановані капітани й купці. Вони не гребували й контрабандою товарів, торгівля якими була заборонена англійським колоністам. Та останні вважали цю справу навіть патріотичною. Історики Сполучених Штатів оцінювали її як прелюдію до пізнішої події — війни американських колоній за незалежність. У той час в портах Нової Англії спішно будували кораблі, призначені для «великого об'їзду», або «піратського об'їзду», — так називали тоді плавання в Індійський океан. Губернатор колонії за 300 фунтів видавав каперські посвідчення з дозволом на похід до узбережжя Гвінеї, аби тільки насолити французам, позбавити їх можливості більш-менш спокійно торгувати із заморськими країнами.

Едвард Рендольф, який понад двадцять років був генеральним контролером митниці в Новій Англії, писав у своєму рапорті у вищі інстанції «Роздуми про піратів з успішним способом їх приборкання»:

«1670 року я спостерігав, як споряджали 60— і 70-тонні кораблі і, назвавши їх корсарськими, висилали без повноважень в Іспанську Західну Індію, звідкіля вони привозили велику кількість срібних монет, дорогих тканин, церковне начиння та інші багатства в таких кількостях, що іспанський посланець щоразу висловлював своє обурення… Однак тепер пірати знайшли ще прибутковіший і менш ризикований район. Це Червоне море, де вони грабують у маврів усе, що ті мають, без найменшого їхнього опору, а потім привозять це в кілька місць американського континенту або на ближні острови, де в них є порти і звідкіля вони вирушають у далекі плавання… Род-Айленд був упродовж багатьох років головною криївкою піратів. У кінці 1694 року Томас Тью привіз 100 тисяч фунтів у золоті, сріблі й слоновій кістці. Всі ці товари були куплені бостонськими купцями… Він сам швидко повернувся в Червоне море, а заохочені таким багатством три інші капітани спорядили свої кораблі і рушили слідом за ним».

Багато американських піратів залишалося в Індійському океані довше, ніж на один сезон. Саме для них і створювалися відповідні бази. Найвідоміша з них прикривалася офіційним статусом торговельної факторії на острові Святої Марії. Керував нею купець і пірат в одній особі Едем Болдрідж — представник губернатора Нової Англії і не-афішований покровитель морських розбійників регіону. Він збирав з них частину здобичі, яка призначалася для влади, і милостиво дозволяв їм перебути певний час у зручному порту факторії, де піратів «обслуговували» з добре забезпечених складів, у тому числі питною водою і провіантом.

Упродовж своєї так званої благодійницької діяльності на цьому поприщі (1690–1697) Болдрідж вів