Павло Стороженко - Розбійники з лебединого шляху

Європейці з'явилися в цих водах на початку XVI століття і теж вписали в історію далекосхідної акваторії власний розділ. Спочатку португальці й іспанці, які прибули сюди як купці, за сприятливих обставин не гребували й морським розбоєм, скубли китайські порти і джонки.

Така поведінка білолицих зайд стурбувала китайські власті, і вони невдовзі вигнали португальців з відведених їм раніше факторій у Кантоні і Нінгпо. Ще й на морі не давали їм спокою. 1522 року китайці розгромили ескадру Альфонсо де Мелло, а взятих у полон португальців стратили як піратів.

У Нінгпо, де була майже тритисячна колонія португальців, обурені постійними нападами китайці взяли приступом мури форту і знищили всіх оборонців, котрі не встигли втекти на кораблі, що стояли на якорі в затоці. Виразом ненависті до європейців стало надане їм прізвисько «ян куейці», тобто «заморські дияволи».

Найвідомішим серед європейських піратів був португалець Фернандо Пінто. Перекази свідчать, нібито він першим з європейців прибув до Японії 1543 року й ознайомив місцевих жителів з невідомою їм доти вогнепальною зброєю. Пінто залишив нотатки, де описав свою діяльність на Далекому Сході. Зокрема, він розповідав, як у союзі з своїми китайськими «колегами» воював проти малабарців — найсерйозніших їхніх конкурентів у районі Індостанського півострова. Від рук малабарських розбійників португальський пірат і поліг. Коли «португальський вампір» (так мала-барці прозвали Пінто) потрапив їм до рук, вони спекли його разом з товаришами на гратчатці.

Через сто років після розбишак з Піренеїв до Китаю прибули голландці й англійці. Вони теж не відзначалися вишуканими манерами, поводилися як звичайнісінькі злодії і немилосердні грабіжники. Китайські хроніки повняться ненавистю і зневагою до білих прибульців. Наприклад, 1607 року намісник імператора Фу Кіену доповідав дворові, що одинадцятого місяця Ху Сюці «хун-мао» («червоноволосі», так китайці прозивали англійців і голландців) убили кількох китайських купців і пограбували їхні судна, після чого висадилися на берег, маючи намір оселитися на континенті.

Голландці, заснувавши постійну базу на Тайвані, раз у раз нападали на купецькі джонки, що ходили в Індію і на Яву. Через кілька років жвава торгівля у Південно-Східній Азії завмерла. Одночасно на Яві голландці винищили китайців. Такий же злочин в той же час вчинили й іспанці на Філіппінах. В обох випадках ішлося про безумовне підкорення населення захоплених регіонів та усунення торговельного конкурента.

Відродження китайського піратства відбулося на початку XIX століття, чому сприяло ослаблення імператорської влади і голод, що спіткав південні провінції країни. Серед ватажків того часу наймогутнішим був Чін ї, який 1807 року командував флотом з 800 великих і 1015 малих джонок і армією в 70 тисяч чоловік. Пірати мали добре організовану систему продовольчих складів у різних місцях узбережжя і широко розгалужену розвідувальну мережу.

Але тоді ж під час тайфуну флагманський корабель Чін ї зазнав катастрофи, а сам піратський адмірал загинув. Наступницею на посаді головнокомандуючого флотом пірати обрали його дружину пані Чін Цінсікай. Це була незвичайна жінка. Вона нібито походила з Японії і ще за життя чоловіка командувала однією з ескадр його флоту.

Пані Чін поділила свою армаду на шість ескадр, які називалися залежно від кольору вимпела: червона, жовта, зелена, чорна, голуба і біла. Кожна ескадра діяла в різних районах китайського узбережжя. Вона також запровадила сувору дисципліну, заборонила на власний розсуд нападати на села, що регулярно платили піратам данину або перебували з ними в приязних стосунках. Своїм підлеглим пані Чін заборонила самовільно залишати судно і чіплятися до жінок. Уся здобич вважалася спільною власністю, її належало здавати на склади, звідкіля вона потім видавалася для вдоволення потреб піратської громади. За привласнення цих припасів кодекс пані Чін передбачав кару від проколювання вух до смерті.

Завдяки чіткій організації пірати практично контролювали все південно-східне узбережжя Китаю. Навіть мешканці прибережних поселень, які сплачували їм данину, не ремствували. Бо вперше з давніх-давен у них не відбирали все, що вони мали, прирікаючи на голодну смерть. (Саме так часто робили імператорські урядовці). Селяни віддавали піратам точно визначену частину продовольства, а коли траплявся голод, то вже зі складів пані Чін їм надходила якась дещиця для животіння.

Таке становище викликало занепокоєння в Пекіні, і «сьомого місяця тринадцятого року» (1808) за повелінням імператора адмірал Куо Лянлін вийшов у море, аби покарати порушників спокою, і тут же потрапив у хитромудру пастку. Долю битви вирішила атака запасних піратських суден у тил противника. Імператорський флот був розгромлений, а сам Куо Лянлін покінчив життя самогубством.

Імператор не міг змиритися з поразкою і того ж року послав проти піратів ще один флот під проводом адмірала Лін Фа. Коли ворожі флоти стали один супроти одного, готові до бою, вітер ущух. Підлеглі пані Чін наважилися на незвичайний вчинок: вони вплав кинулися до кораблів Лін Фа і почали звідусіль дертися на їх борти. Імператорські вояки, як то кажуть, вилупили очі з ляку і припинили опір. Пані Чін знову перемогла й дістала прізвисько Непереможна.

Двічі імператор звертався по допомогу до англійців і португальців, які мали свої факторії на китайському узбережжі. Але ті, боячись, що це зашкодить їхньому мореплавству, відмовляли йому. Деякі, щоб порятувати своє життя, навіть загравали з піратами. Як, приміром, Річард Гласпул, морський офіцер Східно-індійської компанії. Його корабель «Маквіс оф Ілі» пірати захопили восени 1809 року. Гласпул взяв участь в одній з переможних битв пані Чінг з імператорським флотом. Відробляючи викуп, він служив розбійникам як воєнний і морський спеціаліст. Навіть не скаржився, що з ним погано поводилися, хвалив чуйність пані Чін і в своїх нотатках писав:

«… Поза все вони не мають наміру вести війну з європейцями, а тільки з жовтими собаками» (тобто китайцями).

Гласпул наводить цікаві дані з буденного життя одчайдухів Чін. В той час розбійництво вважалося заняттям сталим, певною мірою безпечним, і, що найважливіше, воно забезпечувало мінімальний прожитковий рівень. Вважалося, що це ремесло не вирізняється особливо з-поміж інших. У Китаї здавна певні категорії населення постійно проживали на воді, маючи за домівку сампан — вузький човен. Ось що з цього приводу писав Гласпул: