Віктор Васильович Савченко - Павло Скоропадський — останній гетьман України

людину, чесну, що українізувала міністерство, але Зеньківський мав його за дурну та обмежену людину, що невідомо як потрапила в міністри.

Міністр віросповідань — професор богослов’я Київського університету Василь Васильович Зеньківський (1881–1962). Скоропадський про нього писав: «…дуже доброзичлива та м’яка людина. Трохи захопливий і кадет. Його партійність трохи заважала його об’єктивному судженню». За Дорошенком, він, Зеньківський, «талановитий лектор і вчений», мав симпатії в українців, виступав за чистоту принципів церковного життя. Можливо, Зеньківський також був масоном, маючи у близьких друзях Василенка та масона і соціал-демократа Володимира Чеховського.

Міністр фінансів Антон Карлович Ржепецький походив із шляхетського роду. Колись він був членом і радником київської Думи, головою землеробського синдикату та п’ять років просидів у банках. Ржепецький був кадетом і головою Товариства взаємного кредиту, під час світової війни він став головою «Татьянінського комітету», що допомагав біженцям. Як голова комісії з виборів до Державної думи Ржепецький «палко обороняв принцип свободи виборів від втручання адміністрації».

Гетьман дав таку характеристику цьому міністрові: «…багато зробив для правильної постановки справи», «був дуже ощадливий», «йти на якісь поступки німцям Ржепецький вважав немислимим… був скупий і беріг кожну державну копійку». Ржепецький «…з німцями та австрійцями, що на нас насідали, сперечався і не здавався».

Гетьман вважав, що Ржепецький «…православний і по своїх переконаннях мало схожий на поляка. Чоловік він недурний, але однобічний. Він все своє життя провів у банках і, мабуть, мав справу тільки з людьми буржуазного складу розуму, тому у нього так виходило, що, крім так званих буржуїв, нікого немає… У політичних відносинах він був занадто правий, наприклад, у питанні аграрної реформи він був невблаганний, ніяких реформ не потрібно, земля природно перейде дрібним хліборобам. Політичного значення цієї реформи він не визнавав… коли були порушені інтереси поміщиків при проведенні якогось закону, він устав і хотів проситись у відставку».

Міністр продовольства Юрій Юрійович Соколовський був кадетом, діячем Полтавського земства, у якому він завідував агрономічним відділом. Гетьман вважав його «…безумовно чесною та тямущою людиною… але зовсім безвладним».

Міністр земельних справ Василь Васильович Колокольцев був уже похилого віку, але мав прекрасну репутацією, підтримку Лизогуба. Великий поміщик із Харківщини, агроном і голова Вовчанського земства, Колокольцев «був людиною рішучою і енергійною» (за Скоропадським), але «…почував себе в Раді міністрів, як у земській управі» (за виразом Зеньківського).

Гетьман згадував про Колокольцева: «…мені дуже подобався. Він не був українцем, але справу свою робив чесно… При старому уряді вважався в числі неблагонадійних. Ні до якої партії, здається, він не належав, дуже багато працював… Був дуже твердий у своїх переконаннях».

Міністр праці — Юлій Миколайович Вагнер — росіянин німецького походження, син професора і сам професор, очолював кафедру зоології у Політехніці Киева. Під час світової війни він керував відділом праці у Воєнно-промисловому комітеті Києва. Ваґнер колись був есером (за іншими даними — народним соціалістом) і був «дикий» у політичних поглядах… розумів силу революційної стихії» (за Зеньківським), у той же час у 1917-му Ваґнер активно виступав проти українського руху.

Міністром промисловості був єврей за походженням, банкір та кадет Сергій Михайлович Гутник, колишній голова Промислового комітету в Одесі, голова Одеського біржового комітету, «…блискуче розумний, але дуже мало зробив для України» (за Скоропадським), «розумний, тверезий і дуже спокійний чоловік» (за Зеньківським).

Державним контролером став Георгій Омелянович Афанасьев — відомий історик, приват-доцент, що як «неблагонадійний» був звільнений з університету. На початку XX століття він став директором Товариства взаємного кредиту, а потім — керуючим Державним банком.

Гетьман відзначав «величезну ерудицію» Афанасьева, але вказував, що він мав «…один величезний недолік — він був дуже старий… (мав 70 років. — В. С.). Йому було дуже важко в міністерстві».

У перші дні гетьманства державним секретарем був Михайло Ґіжицький — великий землевласник, дворянин, колишній член «громади» Скоропадського і активний діяч заколоту 29 квітня. Але він «…не міг увійти у свою нову роль і постійно втручався в те, що його, власне кажучи, не стосувалося».

З кінця травня 1918-го державним секретарем уряду та сенатором став дворянин Ігор Олександрович Кістяковський (1876–1940), а з червня 1918-го його призначено міністром юстиції.

«Вся його родина грала роль в українському русі» — батько Ігоря Олександровича був відомим українським діячем, професором Київського університету, мати — сестра відомого українського діяча Чубинського. Його старший брат Богдан був завзятим українофілом, драгомановцем, видатним ученим-соціологом, а інший брат — Володимир — академіком-фізиком.

Закінчивши Київський університет, Ігор Кістяковський тривалий час навчався в університетах Німеччини, працював доцентом права у Київському університеті.

З 1903 року він жив у Москві, де викладав в університеті, Комерційному інституті, працював адвокатом і був помічником масона та голови Першої Державної думи С. Муромцева. Ігор Кістяковський як адвокат та юрист-науковець здобув широку популярність та визнання. До революції він матеріально підтримував журнал «Украинская жизнь» Симона Петлюри, що видавався в Москві.

Скоропадський згадував, що Кістяковський «…робив враження дуже вольової людини, а головне, що невпинно бажав працювати…» Під час зустрічі у травні 1918-го Кістяковський розповів гетьману, «…що працював у різних партійних і громадських організаціях… що, між іншим, у 15 і 16 роках брав участь у революційній діяльності (скоріше Ігор Олександрович розповів про участь у масонському русі. — В. С.). Потрапивши на пост міністра внутрішніх справ, він позитивно забуває все своє минуле і єдиний порятунок бачить у створенні поліції». На початку 1918-го Кістяковський був головою підпілля Добровольчої армії у Москві, «людиною» генерала Алексеева, а вже у квітні 1918-го брав участь у перевороті Скоропадського.

За Скоропадським, Кістяковському були властиві цинізм, грубість, честолюбство, сміливість, працездатність… в нього була «…репутація реакціонера», і проти нього виступали російські та українські ліберали. Кістяковський представляв «правих» масонів і активно виступав проти групи масонів Петлюри, що намагалися створити самостійну Україну і самостійну масонську Велику ложу України.

«Безперечно дуже розумна і талановита людина, сильний і яскравий, але дуже цинічний, належний на «реальні фактори» — на силу та примус, на гроші і тиск, що нехтує все, що в інших тонах будує розуміння життя… по суті ділець і хижак, жертва бездуховної культури і домінуючого у всім етатізьма. Хоча він був юрист, але