Томас Тімайєр - Місто заклиначів дощу

— Тепер, Пеппере, — сказала вона, — настав час відпрацьовувати те, за що вам платить Вандербілт.

Макс лежав нерухомо, з ненавистю дивлячись на жінку. Нарешті він сказав:

— Не дочекаєтесь! З мене досить. Ви, підла й брехлива особа, яку…

Клацання зведеного курка змусило його прикусити язика.

— Ви певні, Пеппере, що хочете закінчити ваше висловлення? — поцікавилася Волкріс.

Макс зміряв її поглядом і понурив голову.

— Так воно краще.

— Що вам, власне, від мене треба? — запитав він, масажуючи затерплі зап’ястя й кісточки і постогнуючи від болю.

— Ви, як мені відомо, знайомі з мовами андських індіанців і стародавньою символікою. Якщо допоможете мені впоратися з однією задачкою, матимете другий шанс.

— А якщо ні?

Замість відповіді вона просто повела вбік стволом кольта.

Вибору не було.

— Можна мені бодай ковток води? — здаючись, промовив редактор.

Волкріс кинула йому бурдюк із водою.

Він пив жадібно, захлинаючись і проливаючи цілющу вологу собі на груди, а коли вгамував спрагу, повернув бурдюк жінці й поцікавився:

— То що ви від мене хочете?

Стежка і справді спрямовувалася просто в небо.

Четвірка подорожніх крок за кроком підіймалися стертими сходинками і вищербленими плитами все вище й вище. Угорі, над їхніми головами стежка губилася в тумані. Де-не-де вона була засипана уламками — слідами давніх каменепадів; тут доводилося рухатися дуже обережно, камені «дихали» під ногами, і будь-який необережний рух міг обернутися падінням униз.

Ще більших зусиль вимагало подолання ділянок, що встигли зарости низькорослим, але неймовірно колючим чагарником, гілляччя якого неможливо було віддерти від штанів і чобіт.

Подекуди з розколин стирчали вузлуваті кореневища, за які можна було вхопитися, та й кам’яний виступ, що весь час тягнувся праворуч, теж був дуже до речі. На щастя, поверхня скелі під ногами була шорстка, з багатьма нерівностями, завдяки чому підошви не надто ковзали.

Хоч у цьому їм пощастило, бо оступитися тут означало тільки одне — неминучу смерть.

Через кілька сотень кроків стежка звернула геть від улоговини, яка тепер видніла далеко внизу, завела подорожніх в тісну ущелину, схили якої були вкриті квітучими кактусами, дивними рослинами з великими квітками і плодами завбільшки з тенісний м’яч. Подекуди траплялися дерева з вузлуватими стовбурами, з яких звисали сиві бороди лишайників.

Вони підіймалися ще півгодини, і лише після цього зважилися зробити короткий привал. Напруга далася взнаки — Гумбольдт і його супутники задихалися, їхні обличчя лисніли від поту, а руки й ноги були до крові роздерті колючками. Важко дихаючи, вони попадали на невеликий скельний майданчик, і вчений пустив по колу свою флягу.

— Ну що, Шарлотто, — трохи віддихавшись, запитав Гумбольдт, — ти ще не шкодуєш, що зв’язалася зі своїм дядечком?

Дівчина силувано посміхнулася.

— Нізащо в світі я б не відмовилася від такої мандрівки. У жодній школі я б не дізналася стільки, скільки за ці дні!

— Питання лише в тому, чи зумієш ти довезти ці знання назад додому, — сказав ущипливо Оскар.

— Боягузик, — глузливо відгукнулася Шарлотта.

— Але, між іншим, він має слушність, — підтримав підлітка Гумбольдт. — Потрібна якнайбільша обережність. І не забувайте про долю Босуелла — адже він у полоні. Треба гадати, жителі плоскогір’я не дуже охочі пускати в свої краї чужаків.

Шарлотта насупилась.

— І що, по-твоєму, ми повинні робити, щоб нас не спіткала така сама доля?

— Спробуємо розпочати перемовини, — відповів учений. — За двадцять років контактів з іншими культурами я набув у цьому деякого досвіду. Можливо, нам удасться переконати їх, що наші наміри безкорисливі. Подарунки теж іноді мають неабияке значення. Трохи цукру, мішечок какао і навіть які-небудь барвисті намиста часом роблять дива. — Він підбадьорливо посміхнувся племінниці. — Але для початку непогано б відшукати тих, із ким можна розпочати перемовини, а разом із тим слід молитися, щоб наші переслідувачі не знайшли вхід на Небесну стежку. Я певен, що Волкріс просто так не відмовиться від своїх намірів.

Він нахилився, щоб розправитися з лозиною якоїсь неймовірно чіпкої рослини, що обвилася навколо халяви його чобота, але колючки надто глибоко застрягли в запорошену шкіру. Після кількох безуспішних спроб, Гумбольдт звернувся до Оскара:

— Здається, я бачив у тебе складаний ножик. Чи не позичиш його на хвильку?

— Авжеж, — підліток сунув руку в кишеню штанів, але нічого там не знайшов. В інших кишенях теж було порожньо.

— Чорт, — засмучено сказав Оскар. — Схоже, я десь його загубив!..

Удача!

Волкріс Стоун нахилилася і швидким рухом підняла із землі невеликий предмет — складаний ніж, старенький, він добряче послужив на своєму віку, але був цілком ще придатний. Вона відкрила його і провела великим пальцем по лезу.

— Ідіть швидше сюди, — гукнула вона Пепперу, який з гидливою міною обстежував ґрунт за десять метрів від неї. — Я дещо знайшла.

Підійшовши, Макс похмуро втупився очима в неї. Жінка обдарувала його скупою усмішкою.

— Не дивіться на мене так, містере Пеппер. І не треба все брати так близько до серця. На вашому місці я б тільки раділа, отримавши додатковий шанс. Як по-вашому, що може означати оцей символ на камені?

Макс задумався.

— Хвиля… — буркнув він. — Або дієслово «текти». У будь-якому разі це якось пов’язано з водною стихією.

— Цікаво!

— На кожному камені в цій проклятій улоговині