Томас Тімайєр - Місто заклиначів дощу

Він відчув, як чиясь рука схопила його за комір і рвонула назад.

— Негайно в укриття!

Гумбольдт виглядав украй схвильованим. Шарлотта тримала Вілму на руках, затискуючи їй рукою дзьоба. Трохи почекавши, учений знову визирнув. Уважно оглянувши в бінокль улоговину, він стиха промовив:

— Здається, пронесло. Вона не помітила нас, а сліди мулів збили її з пантелику!

Оскар знову висунувся з-за виступу. Дивна кавалькада була вже біля дальнього краю улоговини. Коли коні й вершники остаточно зникли за скелями, Гумбольдт сказав:

— Спрацювало! Тепер іншої дороги у нас немає — тільки вгору.

— А як же з мулами? — запитала Шарлотта.

— Волкріс побачить їх дуже скоро. І якщо зрозуміє, в чому річ, то відразу повернеться. До цього часу нам треба забратися звідси, і якнайдалі. Отже, вперед і вгору!

Оскар сунув Вілму до свого рюкзака — так, що з нього виглядали тільки голова ківі та довгий дзьоб. Птах крутив головою, а його живі очі, повні цікавості, обстежували околиці.

— А якщо вона наткнеться на таємну стежку?

Гумбольдт промовчав. Питання не вимагало відповіді, тому що відповідь була в ньому самому…

Волкріс натягнула поводи. Її кінь труснув гривою і зупинився.

Жінка спішилася й неквапливо пішла туди, де паслися мули. Тварини зібралися разом на краю улоговини, за два кроки від маленького гайка, і поскубували жорстку траву.

Оголивши меча, Волкріс зупинилась і якнайуважніше оглянула місцевість. Вона зовсім не підходила для засідки, але обставини змушували жінку дотримувати всіх застережних заходів.

Підійшовши впритул до тварин, вона поплескала одного з мулів по крутому боку.

— Спокійно, спокійно! — неголосно сказала вона. — Куди ж запропастилися ваші господарі, га? Невже ви тут самі-самісінькі, і ніхто вас не пильнує?

На звук її слів мули з цікавістю підвели голови. Вона піднесла руку до ніздрів одного з них, і той не виявив ані найменшого хвилювання. Вірна ознака, що поруч немає засідки. Інакше мули б інстинктивно прищулювали вуха.

Обстеживши гайок, Волкріс засунула меч у піхви. Гумбольдт зник, немов розчинився в повітрі. Прокляття! Якимсь чином йому вдалося обкрутити її круг пальця.

Намагаючись зрозуміти, що сталося, вона почала обшукувати черезсідельні сумки. Там виявилося багато одягу, до сідел були приторочені намети й циновки для сну, але не знайшлося ні крихти їстівного. Також не було Гумбольдтових приладів та його зброї. Крім того, знайшлося кілька гаків, якими користуються для сходження на скелі, дві гасові лампи і моток міцної мотузки. Складалося враження, що Гумбольдт і його супутники поспіхом зібрали найнеобхідніше, відпустили мулів, а самі десь притаїлися.

Питання лише в тому, де саме.

На землі залишилися відбитки підків, але людських слідів серед них не було. Жодного.

Вилаявшись крізь зуби, вона взялася до діла.

За лічені хвилини зв’язала мулів між собою і прикріпила поводи першого з них до луки сідла Пепперового коня. Поки вона це робила, редактор кидав на неї люті погляди і, трохи поміркувавши, Волкріс вирішила вийняти кляп у нього з рота.

Ковтнувши повітря, Макс заревів:

— Ви хитра, підступна тварюка, яка…

— Це була всього лише проба, — незворушно сказала жінка. — Якщо ви кричатимете і ускладнюватимете мені життя, я поверну кляп на місце.

Пеппер замовк, задихнувшись від люті.

Підхопивши поводи, Волкріс повела караван із двох коней і четвірки мулів назад в улоговину. Через кожні кілька кроків вона зупинялася, щоб уважніше вивчити сліди. Досягнувши центральної частий улоговини, вона знову зупинилася — але ця зупинка була куди тривалішою.

Тут з’явилися сліди взуття — кілька великих і кілька помітно меншого розміру. Між ними попадалися відбитки-хрестики, схожі на пташині.

Жінка закусила губу. Чому вона раніше їх не помітила? Який промах!

— Тут вони спішилися, причому дуже поспішали, — промовила вона вголос. — Але куди міг податися Гумбольдт? Не водою ж їх змило, справді?

В улоговині стояла глибока тиша. Можна було навіть розчути, як високо вгорі, на краю ущелини, гуде вітер. Вона ще раз уважно обстежила все навколо і, нарешті, сказала:

— Не гаймо часу. Спробуймо покластися тільки на власне вміння читати сліди.

У цьому мистецтві з нею могли б позмагатися небагато людей.

Іронічно помахавши Пепперу, Волкріс рушила по спіралі навколо того місця, де вперше виявила сліди взуття, поступово розширюючи кола і захоплюючи все більшу ділянку місцевості. Під ногами було суцільне каміння, на якому не залишається слідів. І лише опинившись на досить значній відстані від коней, вона помітила серед щебеня маленьку білясту плямочку, що поблискувала вологою.

Опустившись навколішки, вона поторкала плямочку кінчиком пальця, а потім понюхала її.

— Пташиний послід, — сказала вона собі. — І зовсім свіжий!

Волкріс підвела голову: прямо перед нею лежав валун, на шорсткому боці якого виділялися дивні темні плями. Вона перебігла до нього — і зразу переконалася, що зовсім недавно тут за допомогою чогось гострого з поверхні каменя здерли мох. На розчищених ділянках проступали якісь значки, які можна було прийняти за випадкові подряпини, але внутрішній голос підказував їй, що тут щось не так.

Вона придивилася: безперечно, то були письмена.

Волкріс квапливо оглянула брили, розташовані по сусідству, і вже не здивувалася, виявивши на них подібні символи. Дивна місцина!

Сухі пасма трави біля брили, на якій знаків виявилося найбільше, були помітно прим’яті. Вона уявила, як Гумбольдт і його супутники стовпилися навколо знахідки. Що б не означали письмена на інших каменях, цей становив для них особливий інтерес.

Прийнявши рішення, вона попрямувала туди, де залишила коней, і насамперед спустила Макса з сідла на