Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток

що колись пишалась у гарній тілесній оболонці. Отож про кожну з сестер можна з однаковою слушністю сказати, що саме вона успадкувала найбільше рис від когось із батьків. Щоправда, Жільберта була одиначка, а проте існувало принаймні дві Жільберта. Дві натури, батьківська і материнська, в ній не тільки змішувались; вони змагалися за неї, але це ще не точно сказано, бо в такому разі напрошується думка, що тим часом ще одна, третя, Жільберта терпіла від того, що її кинуто на луп перших двох. Насправді Жільберта була почережно то тією, то тією, і щоразу лиш одною з двох і нічим більше, тобто, коли бувала гіршою, то від цього анітрохи не терпіла, бо ліпша Жільберта цієї хвилі була відсутня і не могла докопатися до правди. З цієї ж таки причини гірша з їх двох могла любісінько собі втішатися досить банальними розвагами. Коли ж у другій озивалося батьківське серце, у неї з'являлися широкі погляди, і тоді вам кортіло взятися разом з нею за якусь гарну й доброчинну справу — ви повідомляли їй про те, та коли доходило до діла, брало своє материне серце; і відповідало вам уже воно: і вас дратували й викликали розчарування — що воно за проява, людину ніби підмінили! — дріб'язкові зауваги й підступне шкилювання, такі любі Жільбертиному серцю, бо вони плинули з уст тієї, ким вона була в цю мить. Провалля між двома Жільбертами бувало інколи таке велике, що ви питали себе — зрештою даремно — чим ви завинили, який ґедзь її вкусив? Вона сама призначила вам побачення і не тільки не прийшла, не тільки після цього не вибачилася, ай — хоч би чим пояснювалася її нова примха, від цього не легше! — потім уся так одмінилася, що можна було б подумати, ніби ви вклепалися, ніби ви, як у «Близнятах»[104], жертва оманливої схожосте, ніби то не вона так мило просила вас недавнечко про зустріч, — можна було б подумати, якби не її лихий гумор, з яким вона тепер не крилася, — свідчення того, що вона почувається винною і хоче уникнути пояснень.

— Ну, йди вже, ти нас затримуєш! — кинула їй мати.

— Мені так добре біля татуся! Ще хвилечку! — відповіла Жільберта, кладучи голову на плече своєму батькові, який ніжно гладив її біляві коси.

Сванн був з тих людей, які довго жили любовними ілюзіями і знали, що, забезпечивши добробут багатьох жінок і ощаслививши їх, вони, проте, не удостоїлись їхньої вдячносте, не удостоїлись якоїсь ніжносте; зате у дитині, здається їм, вони відчули прихилля, і це прихилля, перенесене на їхнє ім'я, дозволить їм жити й після смерти. Шарля Сванна не буде, зате буде панна Сванн або пані X із дому Сванна, і вона кохатиме, як і раніше, свого святої пам'яти батька. Може, навіть кохатиме аж надто палко, певне, подумав Сванн, бо сказав Жільберті: «Ти славне дівча», розчулено, як кажуть люди, стурбовані за долю того, кого безмежно люблять, і хто має пережити їх. Аби приховати зворушення, Сванн утрутився в нашу розмову про Берму. Він звернув мою увагу, — але тон у нього був байдужий, знуджений, ніби йому хотілося показати, що це його не вельми обходить, — на те, як влучно, як напрочуд точно акторка вимовила слова, звернені до Енони: «Ти це знала!» Сванн мав рацію: влучність бодай цієї інтонації була мені справді зрозуміла і могла вдовольнити моє прагнення довести законність мого захоплення грою Берми. Та ба, якраз через свою ясність вона його й не вдовольняла. Інтонація була награна, загодя підготовлена, однозначна й існувала нібито сама по собі, будь-яка інтелігентна акторка зуміла б її знайти. Розв'язання було гарне, але хто обійме його головою, тому воно й дістанеться. Берма мала ту перевагу, що його знайшла, та чи можна вжити слова «знайти», коли йдеться про знаходження чогось такого, що не відрізняється від запозичення в інших, що, властиво, не наше, скоро хтось інший може згодом це відтворити?

«Господи, як ваша присутність підносить рівень розмови! — сказав мені Сванн, ніби виправдуючись у Берґоттових очах; звісно, у Ґермантів Сванн звик стрічатися з великими митцями як із добрими знайомими, яких тільки й знають, що частувати їхніми улюбленими потравами, саджати за улюблену гру, а в селі давати змогу вправлятися в улюбленому виді спорту. — Здається, ми цікаво розмовляли з вами про мистецтво, — додав він. — Дуже цікаво». «Я так це люблю!» — озвалася пані Сванн, кидаючи на мене вдячний погляд як із добрих почуттів, так іще й тому, що зберегла своє замилування до інтелектуальних бесід. Після цього Берґотт розмовляв з іншими людьми, особливо з Жільбертою. Доти я виливав йому свої почуття з невимушеністю, дивною для мене самого. Звикнувши за кілька років (коли я стільки годин просидів наодинці з книгою і коли він був для мене єдино кращою частиною мене самого) до щирости, простоти, довірливосте, я соромився його менше ніж будь-кого іншого, до кого я озвався б уперше. Проте саме з цієї причини я дуже потерпав за справлене на нього враження, бо моя підозра в тім, що він гордує моїми думками, виникла у мене не тепер, а колись давно, коли я зачитувався ним у нашому комбрейському садку. Мені ось що слід було б сказати собі: якщо я захоплююся Берґоттом щиро, а не напоказ і воднораз зазнаю у театрі якогось незрозумілого мені розчарування, то ці два сердечні відрухи, певно, надто між собою не різняться, а підлягають тим самим законам, а дух Берґоттів, який я так уподобав у його книгах, не може бути цілком чужим і ворожим моєму розчаруванню і моїй нездольності те розчарування передати. Адже мій глузд, мабуть, одним-один, а може, й узагалі є тільки один глузд, який сповідуємо ми всі і на який кожен із глибу своєї особливої істоти скеровує погляд, як у театрі, де кожен має своє власне місце, а сцена лиш одна. Певна річ, не в тих думках кортіло мені розібратися, які зазвичай зглиблював Берґотт у своїх книжках. Але якщо ми обидва маємо однаковий глузд, то Берґотт, слухаючи мене, мав би їх згадати, полюбити, всміхнутися їм і десь-найпевніш, усупереч моїм сподіванням, звернути свій внутрішній зір на другий бік глузду, протилежний тому, витинок якого ввійшов до його книг, той самий витинок, за яким я уявляв увесь його духовний Всесвіт.