Джон Вейн - Зима у горах

—     Дженні, не треба кінчати нашу зустріч так.

Вона стенула плечима.

—     Ви мені подобаєтеся, Роджере. Не боюсь навіть сказати, що ми й справді могли б зробити одне одного щасливими. В усякому разі, мені було б з вами краще, ніж з Джералдом. Проте факт лишається фактом: мені дістався Джералд.

—     То спекайтесь його.

—     Не можу. Не будемо починати все спочатку. Хоч би які були мої почуття до Джералда, я не можу покинути Мері й Робіна.

Його плечі опустились.

—     Ніколи не думав, що шлюб може бути такий міцний.

—     О, він такий, Роджере. Це річ примітивна. А примітивне — завжди найміцніше.

—     А якби ви одружилися зі мною, наш шлюб був би міцний?

—     Неймовірно міцний,— відповіла вона.

Він коротко засміявся.

—     Що ж, це принаймні ставить мене на один рівень з Джералдом.

Дженні знайшла своє пальто.

—     То я поїхала. Дуже мило, що ви мене нагодували.

—     Нічого милого. Я робив це з власних брудних мотивів.

Вона подивилась просто йому в очі і доторкнулася до його руки:

—     Не кажіть так, Роджере. Я знаю, ваші мотиви не брудні. Ви нещаслива людина, яка хоче бути щасливою й ладна

докласти задля цього будь-яких зусиль, а не просто урвати щастя за чужий рахунок. Я не вбачаю в цьому ніякого бруду.

—     А проте допомогти мені ви не можете.

Вона заперечливо похитала головою.

—     Що ж, я проведу вас.

По схилу гори гуляв холодний вітер, їхнє прощання було коротким. Маленька машина чекала її, щоб відвезти в тепло й безпеку, до Мері й Робіна, до жінки, що сиділа з ними.

—     Я вас ще побачу?

—     Сподіваюсь,— весело відповіла вона,— якщо ви затримаєтесь у наших краях.

—     Можна до вас подзвонити?

—     Помер у телефонній книзі,— сказала вона і включила мотор.

Він зачинив за нею дверцята і побачив крізь скло, як вона в прощальному привітанні на мить відірвала руку від керма. І ось уже її немає, тільки два червоних вогники зникають удалині під горою.

Роджер повернувся до квартири, що її здавала місіс Опора Джонс улітку приїжджим, і зачинив за собою двері. їхній грюкіт, здавалося, відрізав від нього життя, кохання, надію. Йому більше нічого не хотілося — тільки лягти в ліжко й заснути.

Не потурбувавшись про те, щоб помити посуд або хоч прибрати його зі столу, він пішов у спальню і почав роздягатись. Холодна, охайна, безлика постіль ніби насміхалася з нього. Не треба побиватись, можна про все забути й ні про що не думати: адже він так стомився від багатогодинного стояння в тряскому автобусі, що, паче в якійсь нескінченній кадрилі, то з торохтінням дерся на гору, то котився до моря. Сон неодмінно прийде — принаймні в цьому Герет йому допоміг.

Опинившись у ліжку, він тільки раз перевернувся з боку на бік і стрімголов пірнув у забуття. Забути, заснути. Не жадати, не блукати. Дженні, Марго — знову пройти крізь солодкі юнацькі сни, що приносять задоволення, хтиві губи, тепло... теп...

Хтось поблизу настирливо стукав у двері.

«Це не до мене, я їм не потрібний, я в ліжку, сплю...»

Стук, стук, стук-стук-стук-стук.

Між тією частиною будинку, де мешкала місіс Опора Джонс, і тією, яку вона здавала влітку, були двері. Звичайно ними піхто не користувався: колись давно місіс Опора Джонс міцно замкнула їх і тримала ключ у такій схованці, звідки його неможливо було добути. З кімнати Роджера ці двері було запнуто довгою портьєрою, і він навіть забув про їхнє існування. Проте зараз місіс Опора Джонс або хтось інший стояв за дверима і безперервно стукав.

Роджер підвівся на лікті.

—     Що таке? Хто там?

—     Містере Фернівел! — говорила хазяйка, голос у неї був притишений і зляканий.

—     Це ви, місіс Джонс? Вам щось треба?

Заскреготів ключ, і вона ввійшла, відсунувши портьєру. З-за її спини до кімнати заструмувало світло.

—     Зачекайте хвилинку, місіс Оп... місіс Джонс, я зараз засвічу. Будь ласка, пройдіть до мене у вітальню.

Її худенька, напружена постать квапливо подріботіла коридором до вітальні. Зараз вона побачить увесь розгардіяш, залишки затишної вечері на двох. Чого їй треба? Подивитись, чи вій не ховає у себе жінку? Він чував про пуританізм цих шиферних селищ з їхніми похмурими каплицями. Роджер вхопив сорочку, натягнув штани. Їй що, забажалося влаштувати скандал? Шкода, що він не в змозі їй допомогти. «Місіс Опора Джонс, якщо ви хочете здійснити перевірку мого статевого життя, то я з сумом повинен сповістити: ніякого такого життя в мене немає. Але якщо ви пильно стежитимете за мною протягом усієї зими, я постараюсь, щоб ви побачили, як чоловік знущається з самого себе. В усьому іншому мені відмовлено жорстокою долею. Геть, смерте, геть. Я знищений уже прекрасною і жорстокою дівою». Проте голос у хазяйки скоріше зляканий, а не докірливий. Чого ж вона злякалась?

Абияк одягнувшись, Роджер пішов у вітальню до місіє Опори Джонс. Вона ввімкнула всі, які можна було, джерела світла й стояла посеред кімнати. Чомусь його погляд упав на її руки: вона нервово ламала пальці, і в різкому світлі він уперше побачив, які на них опухлі, спотворені артритом суглоби.

—     Містере Фернівел,— сказала вона,— ваша гостя пішла?

—     Так,— відповів він.— Мабуть, уже з півгодини тому. Чому ви питаєте?

—     Тому що я чую: біля будинку хтось є,— сказала вона,

Її переляк, який став тепер дуже помітним, падав цій

простій фразі