Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Фантастика » Сім стихій 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Сім стихій" автора Володимир Іванович Щербаков. Жанр книги: Фантастика.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 88
Перейти на сторінку:
розкладали органіку, поповнювали її запаси.

Потім уже їм почала допомагати людина. П’ятнадцять років тому ми знайшли рогові шари тропічних молюсків — їхня вапнякова частина розчинилася повністю. Це вже було страшно, бо то вже пам’ять про людину. Без її творчої, будівничої діяльності (Ольховський саркастично усміхнувся) природа встигала упоратися з шкідливими впливами. Так, ми змінили енергетичний баланс, але дрібниці лишилися: подекуди диміли димарі, випробовували двигуни, хтось експериментував із сухою перегонкою, десь чаділи хіміки. Дрібниці… проте тільки в порівнянні з технікою сьогоднішнього дня. А за мірками, що їх дозволяє природа, допускати цього ми не маємо права. Не маємо права. Знаєте, — усміхнувся він, — я не прихильник того, щоб охороняти кожного метелика на тій підставі, що втрачене крильце комахи змінить майбутнє. Ні! Ви можете розтопити айсберг, засипати озеро, коли так потрібно, відвести течію річки в нове русло, прорубати арктичну ополонку. На майбутнє це не вплине. Час загоїть ці рани, які ми заподіяли планеті. Важливо не переступити небезпечну межу. Де ця межа? Раніше до неї було далеко. Потім ми наблизилися до неї. Природа не встигала відійти після наших ударів.

Він уважно спостерігав за мною, ніби намагаючись угадати, збагнув я його так, як він хотів, чи ні… А мені раптом стало незручно. Він був схожий у пі хвилини на проповідника. Він тисячу разів мав слушність. Але ці його проповіді могли бути винними у тому, що Валентини немає. Хіба не його волю вона виконувала? І з несподіваною симпатією подумав я про сміливих, одчайдушних людей, які не замислювалися колись над майбуттям, а підкоряли природу своїм бажанням. Химерна, короткочасна думка. Людина дедалі більше втрачала право порядкувати на планеті. І в цьому винна була її могутність.

— Як шкода, — сказав я, — ще трохи, і ми не знали б, що таке перлина. А може, наші нащадки вже ніколи й не побачать справжню перлину? Адже скарби полуденного моря — це не що інше як вапно, кальцій…

Він пильно подивився на мене, і я мимоволі зіщулився під його важким поглядом.

— На Філіппінах колись знайшли перлину чверть метра завдовжки та близько чотирнадцяти сантиметрів у поперечнику. Такої ні мені, ні навіть вам не побачити в нашому житті. В іспанського короля Філіппа Другого була біла перлина, грушевидна за формою, розміром більше трьох сантиметрів. І таких поки що немає.

— Їх можна, мабуть, побачити в музеях?

— На жаль, життя перлин триває не більше як півтора століття. Потім вони руйнуються. Бо це не кальцій і вапняк, як ви дозволили собі висловитися. Окрім вапняку, будь-яка перлина містить рогову речовину — конхіолін. Саме вона й висихає, з часом розкладається. Скарб перетворюється на тлін. Ну, а про штучні перлини ми з вами знаємо добре.

«КОВЗНУЛА ПТАХА, НАЧЕ ЧОРНА ТІНЬ…»

Пройшла зима, пролетіла весна.

Стояли холодні дні. Віяли північні морські вітри. Вночі часто шуміли короткочасні дощі, потім до полудня над містом швидко бігли низькі хмари, і лише надвечір прозирало маленьке жовте сонце, даючи сподіванку на гарну погоду. Вночі, проте, все починалося знову, і я вже подумав: літо таким і буде. Мене давно не вабило море: що там, за туманною далиною, бог його знає, але чи не нагадає воно мені про те, що вже готове загубитись у пам’яті. Як добре було б усе забути, але вночі, коли я вслухався в шум дощу, перед очима поставало знайоме обличчя. Тоді ніч пробігала стороною, мов прудка сіра миша, і народжувалося за вікном невеселе світання.

Провідували друзі. За кавою розповідали про проект, приносили лісові ягоди, якісь дивовижні сувеніри з деревної кори, з амурського оксамиту, одного разу подарували живу білку — я прочинив вікно, щоб випустити її на волю, але вона залишилася і прижилася. Я годував її вранці горіхами, цукерками, сушеними грибами, вона звикла до мене і буркотіла, коли хтось приходив. Я махнув рукою на портьєри, фіранки й полишив їх на волю звіряткові. Так ми й жили вдвох.

Якось з’явилася Сооллі, симпатична, турботлива, з важливими чутками про проект, про експерименти на узбережжі, завдяки яким усі пересвідчаться, що боятися Сонця не треба… Я дивився на неї і думав про те, що ось тільки такі вродливі жінки й можуть дізнатися про найважливіші новини задовго до того, як їх буде надруковано, і, дізнавшись, усім доводити їх вагу. Я був їй безмежно вдячний: вона жодним словом не обмовилася про Валентину.

Запам’ятався день спеки і гроз. У повітрі раптом запахло тропіками, морем, над землею водночас піднялися теплі випари, запаморочливі пахощі диких квітів і лісової зелені. І вночі кроки під вікном, і чиїсь приглушені голоси. Звучала знайома пісня. Задушлива, пряна, південна ніч. І за нею ще одна, коли небо розкрилося зоряним шатром і, стоячи коло вікна, я жадібно вдихав це пряне повітря — провісник перемін.

І ось несподівано крилатий зелений день із свіжим морським повітрям, і сонце над вимитими дахами та білими стінами будинків, і легке серце. Внизу, на схилі пагорба, що тікає до моря, — бузковий чистий асфальт старих алей, і вітер у кронах дерев, що ожили від тепла, і стрункі ноги купальниць.

Найчастіше я відкладав роботу до вечора. Я нашукав собі місце неподалік від північної пристані. Там був зарослий рідкою травою сухий схил, каміння і пісок, поодинокі сосни, зелена лощина з джерелом під валунами, вузенька безлюдна стежка. Я бував там до заходу сонця. Місце називалося по-старовинному: Приморський парк. Усе тут здичавіло; забулося втручання машин для стрижки трави, ножиці, що нівечать кущі й дерева, штучні газони й килими зелені із запрограмованим набором квітів. І це подобалося. Дихалося легко, і тільки одного разу… Раптом якийсь напад, непритомність і серцевий біль. А над морем широкі білосніжні вітрила, ширяння гідропланів, далекий синій корабель на обрії.

Я на деякий час забув дорогу до парку. Минуло днів з п’ять, поки я видужував.

І знову знайомі сосни та білі квіти — п’ять днів тому їх не було, вони

1 ... 45 46 47 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сім стихій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сім стихій"