Роман Квант - Історія Юхима

авторів вражав та захоплював своєю відвертістю, сміливістю та новаторством. Та, проте, більшість робіт були сіренькими, незначними, що швидко минуть непомітними серед публіки. Я завжди заздрив тим, хто добре малює, бо сам взагалі не мав хист до цього. Навіть поганенькі картини були для мене недосяжними. Кожна з цих робіт була частиною внутрішнього світу художника. Вони ділилися із глядачами самими відвертими, інтимними речами, оголюючи душу, показуючи таке, на що більшість людей у сірому натовпі нездатні.

3

Усюди панувала творча атмосфера. Люди натхненно розмовляли між собою, обговорюючи нові роботи окремих художників, а деякі бажаючі навіть хотіли купити картини із виставки. Я все це слухав неуважно, очікуючи моменту істини. І ось він – момент злету найвищого апофеозу правди, цариці відповідей на усі хвилюючі питання – настав саме тоді, коли я на деякий час відволікся, задивившись на морський пейзаж. Позаду почулися кроки і люди трохи розступилися, бо у залу завітало кілька митців-художників. Одягнені у потерті джинси, сорочки на випуск у темних окулярах чи без них – вони виглядали досить ексцентрично, не лише зовнішньо, а внутрішньо, судячи по шаленому, патетичному блиску очей, тремтіння куток губ та їх вправних рухах. Хоча кожен рухався у своєму стилі, відразу було ясно, що всі вони раби музи, міцно сидять на наркотику творчості і отримують екстаз і справжнє задоволення лише у рідкі моменти натхнення.

Серед патлатих та лисих художників, можна було помітити Пенелопу – дівчину, яка грає на лютні. Люди підходили до неї взяти автограф, хоча таких було не багато. Бо зараз прийшли подивитися на живопис, а музичні вистави сьогодні не планувалися. Оскільки, черга швидко скорочувалася, то я дуже швидко підійшов до неї і протягнув аркуш паперу.

– Автограф, будь ласка, – попрохав я.

У зеленій сукні, яка підкреслювала її привабливий стан вона виглядала невимушено. Обличчя відображало лише щире бажання провести трохи часу серед митців та простих відвідувачів. Не було тієї пихатості та зарозумілості, яка буває у людей, що хворіють на зіркову хворобу. Тому я полюбив Пенелопу, правда лише у своїх снах.

Вона кинула на мене лише короткий погляд, але її блакитні очі не проявили жодної ознаки того, що мене впізнали. Це був погляд ввічливості, не більше того. Впевненим, звичним рухом, вона підписала лист, залишивши кілька строк побажання. Отримуючи з рук аркуш паперу, я і з жахом зрозумів, що буквально за мить усе зникне. Я не зможу усе з’ясувати і поставити запитання, які мене хвилюють останнім часом.

– Даруйте, мені здається, що ми знайомі. Просто я…

Коли я почав казати ці слова, то відразу відчув, що не зможу завершити фразу і буду виглядати дурнем. Ну і нехай!

Пенелопа чи не вперше уважніше придивилася на мене. На її обличчі виникли риси недовірливості та здивування. Мені навіть здалося, що вона зараз збагне, хто перед нею знаходиться і мовить: «Юхиме, я й не впізнала тебе. Привіт! Як життя»?

Ні, ці утопічні слова були лише у фантазіях. Реальність виявилася набагато жорсткіше та прагматичніше.

– Знайомі? Це ви даруйте, але я вас вперше бачу. Не затримуйте, будь ласка, людей, які чекають автограф.

– Розумію, але мені здається, що ви мусите мене пам’ятати.

Окрім мого тремтіння у голосі мене видавали очі, які дивилися навсібіч. Пенелопа ж тепер відчувала якесь нетерпіння та образу.

– Не пам’ятаю вас, на жаль. Щасти вам!

Вона кивнула і відразу сконцентрувала свою увагу на наступній людині, яка мене обійшла збоку і підійшла до неї. Це було зроблено так природно, що у мене не залишалося вибору, як повірити дівчині у щирість слів. Це було боляче та важко та іншого шляху не було.

Від хвилювання я зіжмакав папір у руці, стиснувши пальці у кулак, які побіліли від напруги. Дуже повільно я вийшов на вулицю, відчувши, як після задушливого повітря у приміщення, свіжий вітер не лише п’янить мене, а й приносить неприємні думки та усвідомлення власної нікчемності. Нас з нею не існувало. То був сон. Простий, дуже реалістичний та довгий, але лише сон. Тобто, ілюзія, відтворення фантазій із підсвідомості. Марно мені було сподіватися, щоб Пенелопа з реального світу була ж такою самою, як і її проекція із моєї підсвідомості, створена майже ідеальною.

Я пішов вниз по проспекту, розуміючи, що гіркота на душі посилюється, а сльози майже готові политися з очей. Та водночас із цієї біллю та безпорадності у моїй душі виникало щось протилежне, дуже важливе саме у цей момент. Це було таке схоже відчуття, коли ти позбавляєшся у себе вдома від старих непотрібних речей, звільняєш місце від мотлоху, сміття та усього того зайвого, що заважає тобі рухатися вперед до мети. І ось тепер нарешті свобода та легкість витісняли гіркоту від втрати солодких ілюзій. Після дощу завжди стає тепло, після ночі настає день. Отже, погане у мене позаду.

Я зрозумів важливу річ, що ілюзія – це втеча від самого себе. Втеча від реального, повноцінного життя. Химери мають мету витіснити із свідомості біль та безпомічність, але лише справжнє життя із труднощами, падіннями та перемогами є найкращими ліками від нудьги.

Сонце приємно світило мені у макітру. Перехожі квапливо йшли по своїх справах, кудись поспішаючи, не помічаючи маленьких, але приємних дрібниць. Раптом я посміхнувся. Тільки зараз помітив, що оце сонце, приємний вітерець, усі люди, дерева та усі неживі декорації світу – це ті дрібниці, які приносять задоволення. Цей світ створений не мною, але він занадто великий, недосяжний і не вистачить жодного життя щоб його збагнути. То ж кожна мить варта того, щоб пізнавати світ, активно жити, щось робити корисне та приємне.

Люди йшли на автопілоті, не помічаючи простих земних радощів. Вони не розуміли, що внутрішній світ дуже обмежений собою, а зовнішній це все що взагалі існує. Не розуміли цього чи не хотіли збагнути.

Ловлячи здивовані погляди на собі, щиро посміхаючись, я йшов уперед тримаючи просту таємницю. Вона мене зігрівала зсередини, додаючи наснаги та оптимізму. Мені ще так не було приємно.

Ніколи.