Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

— Можна?

До Алли наблизилися дві жінки, віку її мами, може, навіть трошки старші. Одна спиралася на лопату, інша стискала в руці відразу дві старомодні господарські сумки. Обидві засапалися, та втомленими зовсім не виглядали. Навпаки, обличчя пашіли здоров’ям, бадьорістю, якимось абсолютним щастям.

— Можна? — повторила одна, простягаючи вільну руку.

— Та ясно, що можна! Беріть, беріть! Карпатські трави. Лимон, — усмішка в Алли вийшла природною. — Вітаміни.

— Спасибі, — жіночка взяла стаканчик, зовсім не кривлячись від дотику до гарячого, простягнула подрузі, підхопила ще один: — Хай тільки ще спробують сюди прийти!

— Хто?

— А ти не знаєш, доцю!

Сьорбаючи чай, жінки відійшли.

— Отак! — на їхньому місці тут же стала дівчина-волонтерка. — Помагай-но! Нам люди будуть ще потрібні. Удень почергувати, бо я ще з ночі. Солдатів чаєм поїли. Боялися брати, прикинь? Мерзнуть, мов цуцики, а нас бояться! Гайда, ще за чаєм, бутербродами! Ти хто?

— Тобто? — не відразу включилася Алла.

— Звати. Я — Іра, можна Шапка. Це прізвище таке, у паспорті.

— Алла, — усмішка лишилася. — Можна Дорош, теж прізвище.

Він не міг описати цього типа.

Нічим прикметним не вирізнявся високий худий чоловік у зеленому пальті. Хіба дивним, ні на що не схожим головним убором. Чи то картуз, чи шапка, чи кепка — зовсім не зрозумілий фасон. Про себе Котя вже охрестив його Шпаком, бо вирішив — типчик навмисне роздобув собі таку шпаківню на голову, аби по ній впізнавали, адже все інше — сіре, понуре, монотонне. Включно з голосом, рівним, мов залізна школярська лінійка, яким він бубонів одне й те саме:

— Шановні, я вам повторюю — є рішення суду. Є рішення суду. Ми його можемо обговорювати, скільки завгодно. Але воно є.

— Та якого суду! — вигукнув Котя, відсунувши вбік Юру Шевеля, якого взяв пасажиром. — Можете сказати, як називається суд, номер рішення, прізвище судді?

— Нащо воно вам? — відбив Шпак. — Ви будете знати — це щось поміняє? Нічого це не поміняє, шановні. Рішенням суду сьогодні проведення будь-яких акцій у селі Нові Петрівці заборонено.

— А завтра? — виліз наперед Юра. — Завтра буде заборонено?

— Про завтра судового рішення нема, — мовив Шпак, і аж тепер у його тоні майнуло щось живе: — Ви, люди добрі, ще післязавтра приїдьте. Новий рік тут зустрічайте.

— А можна? — поцікавився Коля Зубок, новий Котін знайомий по Автомайдану.

— Ні. Не можна, — відбубонів Шпак.

— Чому? Є рішення суду? А якщо я хочу проїхати? У мене там, може, родичі? — Зубок дуже швидко скипав.

— У вас там родичі? Хай за вами виходять. Доводять, що вони ваші родичі. І йдіть пішки, — пояснив худий.

— Ви знущаєтеся чи серйозно?

— Серйозно. Шановні, я вам повторюю — є рішення суду. Ми його можемо обговорювати. Усі акції в селі Нові Петрівці…

Слухати це справді було вже неможливо. Давши місце іншим охочим, Котя відступив, торкнувши Зубка за плече. Той, кивнувши, не стримався — покрутив пальцем біля скроні, адресуючи жест Шпакові, після чого так само відійшов до центру шосе, ставши просто на білу розділову смугу.

Сніг уже кілька тижнів, як зійшов. Загалом кінець грудня видався зовсім не зимовим. Сонце яскраво й привітно світило від самого ранку, немов за кілька днів до Нового року зима сама вирішила здатися. На певний час поступившись місцем весні.

Котя не заперечував — він любив весняну пору. Для нього весна завжди означала надію. Та зміни, бажано — на краще. Але можна й просто прокидатися, починати жити жвавіше, відходити від зимової ведмежої сплячки. Звісно, цьогорічну зиму Костя Стогов не забуде ніколи. Її взагалі навряд чи хто забуде з притомних людей. І все одно кортіло чогось справді символічного — як ось чудової погоди, яка не заважала машинам проїхатися до Межигір’я.

Ідея висіла в повітрі давно. Кілька разів невеличкі загони майданівської кінноти намагалися туди прорватися. Їх зупиняли ще на виїзді з Києва, знаходячи щоразу інші, часом — зовсім маразматичні приводи завернути мандрівників. Зубок колись був в одній такій групі й розповідав — гайці на повному серйозі втирали їм про якісь військові навчання на полігоні. Раз так, територія довкола стає режимною, потрібна спеціальна перепустка.

Котя переживав — перед святами знову сипоне сніг, дорога змокріє, укриється льодом. Їзда сама по собі стане