Надія Павлівна Гуменюк - Етюд із метеликом

— Усе гаразд, — заспокоїла Аннета. — Вона там, де їй добре.

У медичній картці дійсно була зазначена адреса дитячого садочка, з якого доправили маленьку пацієнтку. Навіть ім’я та прізвище й телефон няні, що супроводжувала свою вихованку до клініки, зафі­ксовано — Летиція Бланко. До картки хтось акуратно прикріпив і копію довідки від органів опіки на дозвіл подружжю Ґомес доправити Аннету Гурську на консультацію до спеціаліста в галузі психіатрії та її реабілітацію в спеціалізованому закладі.

І ось Аннета сидить біля білого ангелика з надщербленим носиком. Жінка років п’ятдесяти, з темними, глибокими й печальними, як у Сікстинської Мадонни, очима й співучим голосом тримає її за руку та вже вкотре повторює, як вона схожа на свою маму Марію. О, її мама була дуже гарна: палка, відкрита, чорноока, смаглява, з довгими віями й розкішним волоссям. Коли Марія вперше з’явилася в садочку з маленькими донечками-близнючками, своїми двома копіями, Летиція подумала, що вона італійка, і дуже здивувалася, що це не так. Сказала про це Марії. Марія засміялася: в Україні також є такі чорноброві й чорноокі. Вона працювала в піцерії неподалік від дитсадка. До цієї затишної прибудови біля крамнички модного одягу любила заходити й Летиція. Так вони подружилися, не раз сиділи разом за горнятком кави, розповідаючи одна одній про себе.

Тепер Летиція переповідала Аннеті те, що чула від Марії. Аннета заплющила очі. Намагалася уявити маленьке містечко, що потопає в садах, більше схоже на село, оперезане вузенькою синьою річкою й оточене густим лісом. Улітку воно пахне суницями, а восени грибами. Дивно, невже місто справді може пахнути грибами? Але якщо про це говорила Марія, то, значить, так воно і є. На одній із його вулиць примостився старий цегляний будинок. Він дістався Олександрові Гурському від батьків і давно потребував ремонту. Утім Сянько збирався не тільки відремонтувати, але й добудувати його. Сам він був одинаком у тата й мами, але в його домі обов’язково повинен тупцяти ніжками цілий виводок дітей. І всі діти мають бути такими гарними, як його кохана Марія. Він так часто говорив про це своїй молодій дружині. А їй усе болісніше було його слухати.

Вони прожили разом сім років, а дім так і не звеселився навіть одним голосочком. Марія почувалася винною. Мабуть, тому, що жінки взагалі схильні більше на себе брати, і провини в тому числі. У містечку закрили єдину фабрику, на якій працювала Марія. Безробітні жінки цілим табуном зібралися на пошуки щастя до Італії. І Марія з ними. Сянько просив не їхати: тим жінкам треба заробляти, щоб дітям допомагати, на ноги їх ставити, учити, а їй це навіщо? Хіба ж він не заробить на двох? Оте «на двох» тільки загострило почуття провини та як батіг цьвохнуло перед нею: їдь, забирайся хутчіше, хай твій Сянько знайде собі іншу й стане нарешті щасливим батьком.

П’ять років вони жили окремо. Марія чекала, що він зрештою не витримає та знайде когось. Сянько не одружувався. Вона зрідка навідувалася додому, але надовго не залишалася. Він проводжав її до буса, який перевозив заробітчан, сумно цілував і повертався до своєї пустки. А потім, коли будівельна організація, у якій останнім часом працював чоловік, розпалася, а будівництво в їхньому містечку геть зупинилося, Сянько сказав, що приїде до неї. Як валандатися із самосклепаною будівельною бригадою по шабашках, то краще вже пошукати роботу біля рідної жінки. Він так і сказав: «біля рідної жінки». Навіть не запитав, чи не з’явився в неї хтось за ці п’ять років.

Марія до того працювала в невеличкому місті біля самого моря — з його берега іноді можна було побачити острів Святої Єлени, на який колись був засланий Наполеон Бонапарт. Спочатку доглядала стареньку синьйору, потім прибирала в пансіонаті для відпочивальників, підробляла шиттям. Приїжджих чоловіків це курортне містечко не потребувало. Сянько знайшов роботу в передмісті Рима, на будівництві великого супермаркету, і забрав туди Марію. За рік у них народилися близнята. Марія не могла повірити у своє щастя. Вона б ні на мить не розлучалася зі своїми дівчатками, але треба було заробляти гроші. Чоловік страшенно втомлювався й розумів, що на такій роботі, де зайняті переважно молоді та фізично здорові чоловіки, він протримається недовго. Та й ностальгія дедалі більше підступала, підточувала, як сухоти. Хотілося додому. І вони вирішили заощаджувати, щоб повернутися в Україну, у рідне містечко, і на заощаджені гроші розпочати свій маленький бізнес.

Гурські привезли Алексу й Аннету до дитячого садка, коли сестричкам виповнилося лише по півтора рочки. Зовні дівчатка — однаковісінькі, як дві краплі води, навіть родимочки на мочках правих вушок такі самі. Але характери мали різні. Алекса народилася першою й так і залишалася першою в усьому — жвава, рухлива, як живе срібло, вигадлива, голосиста, трохи примхлива. Аннета, тихіша й спокійніша, завжди йшла за сестрою.

Гурські не особливо й вибирали дитячий садок для своїх дівчаток. Віддали їх туди, де було ближче від квартири та роботи. Виявилося, дошкільний заклад працює за методикою Монтессорі. У ньому немає суворої дисципліни, дітям ніхто нічого не нав’язує, ні до чого їх не змушує — вони мають навчитися самі приймати рішення, щоб вирости самостійними, упевненими в собі, успішними людьми. І вихователі та няні в ньому незвичайні: усі з особливою підготовкою, яка передбачає максимальну толерантність і повагу до маленьких вихованців.

Що сталося того дня? Летиція замовкла й на мить відвернулася. Їй важко було згадувати.

То був уже й не день, а вечір, точніше — надвечір’я. Марія приїхала за дітьми на автівці — вони з чоловіком спеціально купили цю стареньку черепашку, щоб возити дівчаток до садочка й назад. Планували пізніше придбати іншу машину — нову, велику, щоб уже на ній повернутися додому. Аннета слухняно подала мамі ручку й пішла з нею до воріт. Непосидюча Алекса вирвалася від Марії та заховалася у внутрішньому дворику. Марія намарне кликала її. Зрештою наказала Аннеті сидіти в машині, а сама рушила назад, щоб забрати другу доньку. Тільки-но відчинила дверцята, і тієї ж миті на них налетів той злощасний джип.

Що було потім? Чоловік повіз тіло дружини додому, в Україну. Десь за місяць після похорону повернувся й забрав до себе на батьківщину одну з дівчаток. Звісно ж, ту, яка заховалася у дворику, Алексу. Вона впродовж місяця залишалася в садочку, на ніч Летиція відводила її до себе. Другу доньку чоловік забрати не міг. Аннета потребувала тривалого лікування, та й невідомо було, чи зможе вона взагалі колись ходити, чи повернеться до неї мова. А оскільки вона не розмовляла, то лікарі не знали, чи не втратила вона й пам’ять.

— Ти не подумай, що твій тато відмовився від тебе, — зітхнула Летиція. — Він дуже любив вас обох. Що з ним сталося за той один місяць… Схуд, посивів, очі ніби пригасли. Як він хвилювався за тебе! Але тут тебе лікували безплатно. А там… Твій тато казав, що у вас не така медицина й дітей везуть лікувати за кордон, а для цього потрібні великі гроші. Дуже великі. Він таких не мав. Та й що йому, самотньому та розгубленому чоловікові, було робити з двома маленькими дівчатками?

Летиція мало не щодня їздила провідувати Аннету. Заопікувалися нею й християнська місія — Дочки Милосердної Любові з монастиря сестер каноссіянок. Вони приносили солодощі, іграшки. А потім до неї