Наталія Лук'янівна Гайдамака - Позначена блискавицею

Вона тоді поглянула на мене, як на ненормальну: “Лілеї? Які ще лілеї? Там давно самий мул і жаби кумкають”. Мабуть, дівчата й справді мене піддурили, а я, наче маленька, побігла в ліс шукати те озеречко… Я ж ніколи не бачила лілей. Навіть тітці нічого не сказала — побігла. Мама журилася, що я така легковірна. Вона мені говорила: “Учись відрізняти брехню від правди, доню, ти ж уже велика”. Тепер ніхто не скаже мені: доню. Рем один раз колись сказав — і все. Не хоче дратувати Марту. А Марта навіть на ім’я мене не називає, ніби в мене його й нема… Вона до собаки й то ласкавіша.

Я їх боюся. У мене руки й ноги терпнуть, коли Марта зупиняє на мені очі. Вони в неї тоді стають такі недобрі… А старий мене просто обминає, як порожнє місце. Чужа… Я для всіх тут чужа — так сказала Марта…

Нащо тільки ці люди знайшли мене?.. Я ж їх не просила! Марта спершу по голові мене гладила, а тепер шматком хліба дорікає… Та я навіть не пам’ятаю, як потрапила сюди!

У селищі всі хати зробилися однакові й чорні, без вікон і дверей. Я не змогла впізнати тітусину хату. У мене одна думка була — дістатись до міста. Там мама… І я йшла, поки ноги несли. А тоді впала… А потім я була вже тут, у них…

Вони дивляться на мене так, ніби це я в усьому винна. Я відчуваю їхню злість. Вона тисне й душить гірше, ніж червоний туман. Рем казав, отрута, хімічна зброя… А мені іноді здається, що то їхня ненависть вибухнула і вкрила все довкола чорним… Може, саме тому їх і не зачепило?

Нікого, нікого вони не люблять. Недаремне ж поселилися подалі від усіх. Тільки для себе стараються, тільки щоб їм одним було добре… Марта хитра. Вона ніби й жаліється на батька, а ніби й хвалиться: ось він який у мене, нікому спуску не дасть! А Рем… Він заступався за мене, я чула. Та вони все одно зроблять по-своєму. Вони вмовлять його, а не вмовлять, то змусять. Марта зуміє…

Що ж робити? Що мені тепер робити? Просити, плакати, не виганяйте, залиште, я все для вас робитиму? Не залишать… Мама казала: “Ніколи не принижуй інших і сама не принижуйся”. Ні, я не буду принижуватись. Не буду їх просити. І не чекатиму, поки виштовхають у спину. Я сама піду. Головне — іти й не оглядатися. Бо тоді стане страшно: позаду все зелене, а попереду — чорне…

Я дійду до міста. Я мушу дійти! У мене вже є трохи сил. А що, коли й справді там лишився хтось живий? Що, коли й мама жива? Я шукатиму її. Я йтиму, поки не знайду людей…

Чому вони не можуть мені пробачити, що я живу? Що ходжу по їхній землі? їм їхній хліб? Чорне скло вбиває швидко, а вони… Якщо весь світ зараз — це вони… Як мені тоді жити? Краще піти від них… назавжди… в цю пустелю…

За що ж, ну за що?

Ось і межа. Тепер треба ступити на чорне скло — і йти, йти, йти… Тільки не озиратись. Не озиратись!

Добре, що вони не побачать, як я плачу…

* * *

Рипнули двері — на порозі стояв старий.

— Годі вам сваритися, — мовив доброзичливо. — її нема вже. Було б про що базікать.

— Як — нема? — здригнувся Рем.

— А отак — нема, і все. Ви ж тут такий галас здійняли — мертвого збудити можна. Вона слухала, слухала, а тоді й пішла. Видно, сама зрозуміла…

— Пішла… — з полегшенням видихнула Марта.

— І що б ви думали, отаке затяте, слова навіть не сказало. Глипнуло на мене вовком, схопилось та й побігло. Ну, воно й на краще. — Старий уп’явся холодними водянистими очицями в Рема: — Ти, хлопче, не здумай доганяти її. Тут їй все одно не жити, поки я в цьому домі хазяїн. На випадок чого в мене й рушниця є. Мисливська. Стара вже, але справна. Так що не гарячкуй. У тебе ж голова на плечах є, я знаю. Ми з тобою поладнаємо. Ти й тямковитий, і до роботи беручкий, — голос старого потеплішав. — Мені жити вже недовго, на тебе залишу й дочку, і все господарство…

— Дякую за честь. Тільки не по мені вона. — Рем щосили шарпонув двері, які старий завбачливо взяв на гачок. Гачок відскочив, і двері розчинилися.

— Ти що? Ти куди? — схопилася Марта. — Невже за отим дівчиськом побіжиш? Божевільний, пропадеш!

— Я пропадаю тут. Щодня, щохвилини!

Марта озирнулася в пошуках підтримки, але батько кудись ізник.

— Не пущу! — вона вчепилася в Рема.

У відповідь той засміявся тихим, дивним сміхом. Марта почервоніла й миттю одскочила від нього.

— Ти ще й смієшся з мене? Ну то йди, не держатиму! Потім сам назад прибіжиш, іще й попросишся, щоб впустили! — вигукнула розлючено, крутнулась на місці й хряснула за собою дверима.

Коли вона знову вискочила на ґанок, Рем був уже за межами зеленого острівця. Крізь сльози Марта бачила, як