Юрій Ігорович Андрухович - Таємниця. Замість роману

нього було складено мільйони анекдотів, про його склероз і маразм. Усі знали, який він старий і які в нього шкідливі звички. Як смердить у нього з пащі і з ширіньки. З нього було модно стібатися. Тисячі людей уміли копіювати його голос і пародіювати його промови. Це стало частиною фольклору. Він був нашим карнавальним Королем. Тобто Блазнем. Його називали Льонею і, щиро кажучи, не любили. Але якось так зжилися, як зживаються з неминучим і не найгіршим злом. Він цмулив найдорожчі коньяки й аж трусився від новеньких мерседесів. Тому есдеківський уряд тодішнього Бундесу так успішно проводив свою леґендарну Ostpolitik — вони просто заливали його коньяками і щосезону дарували йому найновішу модель мерса. Таким чином вони стримували радянську військову загрозу. Льоня полюбляв сам сідати за кермо, переважно вночі, і розганятися на московській Окружній до верхньої швидкісної межі. Уявляєш — вражений склерозом і внутрішнім загниванням напівтруп жене серединою зустрічної смуги 180 кеме на годину? У кожного з тих стариґанів була своя фішка. У Льоні це були коньяки і мерси, у Косигіна — джаз. Косигін мав найбагатшу в есесері колекцію джазової музики. Суслов натомість був фанатом італійського кіно, передусім Фелліні. Звісно, він першим переглядав усі його найновіші фільми і тут-таки вирішував, які сцени з них слід повирізати. Але для себе — і тут заволаймо про помсту до неба — зберігав повні, непорізані версії.

Звідки ти про це знаєш?

Добре запитання. Як зараз у нас кажуть, з різних добре перевірених джерел, кожне з яких побажало залишитися невідомим. Так от — якщо не помиляюся, 10 листопада я відвів Ніну до пологового — народжувати Софійку, а коли повернувся, застав удома батька, який стояв перед радіоприймачем і слухав симфонічну музику. Щось не так, подумалося мені. Чого це він раптом слухає стоячи симфонічну музику, коли він її взагалі ніколи навіть сидячи не слухає. І виявилося, що він її таки не слухає, а просто чекає якогось урешті повідомлення, бо йому саме подзвонив його старий друзяка Кубик і сказав, що начебто помер Брежнєв. Отож я став поруч із батьком і відтак ми вже слухали, а радше не слухали ту симфонічну музику удвох. І час до часу хтось із нас казав уголос неможливо. Або ні хуя собі. І врешті все підтвердилося. Музика вмовкла, і радіобрехунець непідробно тремтячим від скорботи голосом диктора Левітана повідомив, що батьків друзяка Кубик мав рацію. О другій дня я прийшов як завжди до друкарні на випуск, але виявилося, що газету робити поки що ні з чого — паралізована горем Москва на разі не передала жодної сторінки телетайпом, вочевидь, старичня в Політбюро ніяк не могла дійти згоди, в якій формі тепер усе це оприлюднити, а може до них просто туго доходило, що їхній дружбак Льоня раптово переставився, не знаю. Я трохи покрутився в цеху, смальнув по сто п’ятдесят у роздягальні з Павлом Антоновичем і Ферлеєм, а тоді прийняв дзвінок із редакції. Нас розпускали до пізнього вечора, коневі ясно, що сидітимемо тут цілу ніч до ранку. І не одну ніч, а як мінімум три-чотири, поки всі не відскорблять. Я побрів назад додому і всю дорогу думав про те, як охуєнно все з усім збігається: Ніна має народжувати нашу дитину, і тиран помер, і западає глуха листопадова темрява, і це подих Історії.

Аж так?

Не менше. У цих смертях генсеків, а перш усього Брежнєва, була якась непередавана поезія. Знаєш, його похорон, усю церемонію, теве надавало у прямій трансляції. І коли труну з центнером його тіла вже покладали в землю, вона якось так зісковзнула і зірвалася зі шлей чи що, словом, усією своєю вагою гупнула об могильне дно, аж мерзле повітря ухнуло й загуділо, а відтак ухнуло й загуділо в мільйонах телевізорів по всьому простору всієї країни — аж навіть переконані атеїсти тричі плюнули і перехрестились. Але навряд чи хтось із них у той момент зрозумів, що це падіння труни є насправді початком падіння імперії.

І тільки ти це зрозумів?

Я? Та де там! Я лише пам’ятаю весь чад отих днів, а радше ночей. На роботу приходиш о четвертій-п’ятій пополудні, з роботи лізеш о сьомій-восьмій ранку. Вдома завалюєшся спати, прокидаєшся пополудні, чистиш зуби, відносиш передачу в пологовий і знову пензлюєш на роботу. Хоч ці ранкові повернення не могли не тішити. Йдеш, а всі люди, такі злі й невиспані, пруть назустріч і всюди прапори з чорними стрічками, але справа навіть не в цьому, а в тому, що всі люди щойно йдуть на роботу, а ти вже з неї повертаєшся і зараз як завалишся у свої зелені затоки з водоростями, тільки тебе й бачили. Мені загалом це подобалося — мати нічну роботу. Те, що не треба вставати, а радше навпаки — лягати вдосвіта. І якийсь такий джаз ночей у неоном освітлених порожніх коридорах друкарні. А також незліченні перекури з ученим метранпажем Сашею. Як і те, що вихідні в мене були по середах і неділях. Тому робочий тиждень здавався набагато коротшим: понеділок, вівторок — і опля! — вихідний. А тоді четвер, п’ятниця, трохи суботи — і гопса! — знову неділя. Вільні середи я полюбив з особливою ніжністю. По середах я привчив себе не просто ходити містом, а ходити й віршувати. Я в ті часи не починав записувати вірша, поки він повністю не складався в мені всередині.

Ти не боявся забути?

Не боявся, бо все переважно трималося на римах. І починалося з рим. Я не міг забути рими, а відтак я легко відновлював усе, що містилося поміж. Я понад усе любив вештатися вулицями зі старою забудовою, повз усі ці типово франиківські особняки, напіввілли, псевдопалацики, модерн, ампір. Ось тобі, до речі, приклад: Блукаю містом — модерн, ампір // самі аж просяться слова на папір. Як можна було забути цю риму: ампір — папір? Незла рима, правда ж?

Тобі видніше.

Отож-то. Це був дивний час — у тому сенсі, що я почав для себе відкривати Франик. Мені не було куди з нього подітися, тож я мусив навчитися бачити його атракційність. Виявилося, що я при цьому не мушу її вигадувати — вона є. Але вона дещо прихована. Я мусив роздмухати кожну архітектурну дрібницю — а Франик, тобто старий Станиславів, повністю складається з самих лише архітектурних дрібниць — отже, кожну з них я мусив для себе відкрити, відокремити від загалом невиразного тла і