Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

Сміялися люди, сміялися… Сміялися, як Захарко дістав цинкове залізо, щоб хату вкрити, а його з’їла іржа, бо то й не цинк був, а звичайнісінька бляха, пофарбована сріблянкою (тоді ця фарба тільки-но з’явилася), сміялися, коли він майже увесь город засадив часником (це якщо потім продати його, бери найдешевше, по три карбованці за кіло, то виходить…), а він увесь до зубочка вигнив під дощами, і лишився Захарко без часнику й без картоплі. Наступного року, правда, купив на насіння ще ніким не садженої у Вигоді бараболі-«американки», однак вона погано приймалася на піскуватому грунті і вродила, як казав Гринь Бублик, шрапнель. Гринь спеціально приходив подивитися на врожай, бо якби «американка» вдалася, то він би й собі розвів, позичив би у товариша мішечок чи два посадити.

Якщо по правді, то Гринь уже трохи й остерігався Захарка, хоча й любив його за неспокійну вдачу та гарячу фантазію. Однак є такі безталанні люди, які нікому зла не бажають, а пристань до них у компанію, то й сам у халепу вскочиш. Тільки торкнися до них – й відразу якесь невезіння. Хіба Гриневі не було такого з Захарком, як одного разу повіз на пару з ним вишні на Донбас продавати. Який там Донбас, коли тільки вийшли на поштову дорогу, спинили попутну машину, повантажили на кузов ящики з вишнями, а через годину вже були вдома. Повернувся Гринь темний як ніч і злющий – крий сила божа. Жінка його Килина, скупа і сварлива, аж у долоні сплеснула.

– Чого це ти вишні покинув на дорозі? – думала, вони ще не зловили машину і Гринь так собі навідався в хату.

– Поїхали наші вишні.

– Як?

– А так, як і Захаркові. Туман зайшов у голову. Доїхали до Калинового Куща, а там перед узвозом шофер став та й каже: щось у мене, хлопці, гальма барахлять, боюсь і спускатися з гори. Хоч бери та вертайся. А нам який інтерес вертатися? Щоб ще день голосувать? Ну, глянув він, як ми похнюпилися, та й каже: є в мене цепок, якщо хочете, то злазьте з машини, причепимо ззаду та будете придержувати трохи, то якось доїдемо. А Захарко ж, щира душа, про що мова, каже, давай цепка, придержимо. Причепили того цепка, бляха-муха, вхопилися ми за нього, вперлися, як два бички, а машина «вирвалася» з рук і поїхала. Одказали гальма, каже Захарко, хоч би не перекинувся, бо з наших вишень тіки юшка зостанеться, і ту не збереш. З’їхав грузовик благополучно у балочку, зітхнули ми, коли дивимось, а він, бляха-муха, і далі під гору попер. Це, видно, не хотів збивати швидкість, каже Захарко, щоб на гору вискочити з розгону. Вже за машиною й димок розтанув, аж тоді душа моя похолола. Ти, питаю в Захарка, запам’ятав, бляха-муха, номери? А він каже: так, як і ти.

І от дивина: удвох же вони тоді були, а про Гриня люди якось ніби й забули, сміялися тільки з Захарка, лише Гандзя Пшичка з образою на лиці вислухала ту історію, сказала суворо: «Треба машину по закону виписувати. Вони не праві, і шофер не правий. Він фактично був зобов’язаний доправити їх у міліцію».

А люди сміялися, перепитували: «А почім, Захаре, тепер вишні на Донбасі?» Добре, що хоч про шаблю не знали, бо мали б об що язики гострити. Однак про ту халепу Захарко не розповідав навіть своїй покійній Мелашці, єдиній людині, яка любила його і розуміла в усьому, яка і тут йому лише милосердно поспівчувала б.

Про шаблю у Вигоді не знав ніхто.

3

Не збрехав Захарко директорові музею, коли сказав, що виготовлять муляж безцінної тієї шабельки, – це справді було зроблено за якихось кілька днів (треба знати Райченка!), і як зроблено – не шаблі, а близнючки, хіба що, коли придивитися дуже, помітиш: копія трохи ясніша, бо щойно з заводу. Втім, помічав це тільки Захарко, один він розрізняв, де справжня, а де така, на те ж і приставлений був до кіногрупи, щоб носити реліквію і берегти її як зіницю ока. «Не займати Ско’обагатька ніякими д’ібницями, – наказав Райченко. – Він наш зб’оєносець! На ньому тут найбільша мате’іальна відповідальність».

І не мав після того «зброєносець» ні сну, ні спокою, не випускав ту шабельку з рук. Ще добре, коли знімали на студії – тоді після роботи замикав її в сейф і зітхав полегшено, а як виїхали в степ на натуру, доводилося класти шаблю ночами під голову, Захарко ночував з нею, мов із вірненькою дружиною, як ото колись козаки ночували нерозлучно зі зброєю. На зйомках теж не з медом було, крутився дзиґою. Артисти-козаки у бою так не морилися, як він при шаблях-близнюках: то ту мерщій дай, то ту. Репетирують сцену – подай муляж, знімають на плівку – негайно діставай справжню. Тільки й чути:

– Скоробагатько, муляж!

– Скоробагатько, оригінал!.

– Скоробагатько, не спи!

Заснеш у такому пеклі, якраз. Тут і вночі ока не стулиш на чатах, дарма що за день набігаєшся – пальці на ногах позбиваєш. Та якби тільки й горя… Одного разу Райченко приїхав на зйомку злющий, наче його вкусила скажена собака, – полководець, який щойно зазнав поразки (художня рада переглядала відзняті кадри), і не знав, на кому зігнати злість. Спершу накинувся на Бульбу – Підлужного, гладкого здорованя тихої, мов у слона, вдачі, і сказав, що віддасть його в дитячу спортивну школу вчитися фехтуванню, бо махає шаблею, мов батогом, потім визвірився на його «сина» Андрія, сказав, що він його породив (як актора, звичайно), він його і вб’є.

І раптом як закричить:

– Де Санчо Панса?!

Захарко спершу й не второпав, що це про нього.

– Ско’обагатька до мене!

Підбіг, притискаючи до грудей чорний шкіряний футляр, як немовля, – у Захарка все напоготові, не придерешся.

– Де шабля?

– Котра?

– Сп’авжня.

– Ось вона, при мені.

– А та?

– Он лежить.

– Показуй.

Захарко крутнувся по другу шаблю, руки тремтять – не розбере, що від нього хочуть. І ніхто не вгадає, що це вкусило Райченка, – ні Бульба, ні його сини, але спостерігали за всім з мовчазним терпінням, стоячи, мов по команді «Струнко!». Вони знали, що Райченко часом вибухне, проте так само швидко й відійде. Це його на худраді нажучили.

– Ось, – прихекав Захарко.

– Обидві показуй.

– Нате.

– То де, кажеш, сп’авжня?

– Та ось же, хіба не видно?

– Ти що – осліп? Не бачиш, що вона блищить, як нова копійка? Заводом пахне? ’обиш з мене