О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

економії Мейда накопичила вісімнадцять доларів. Цих грошей їй вистачило, щоб купити все необхідне для сукні і дати Шлегелеві чотири долари наперед за шиття. Напередодні Дня Подяки у неї набереться якраз достатньо, щоб заплатити йому решту — чотири долари. І тоді на свято надіти нову сукню — що на світі може бути краще!

Щороку в День Подяки власник галантерейної крамниці «Вулик», старий Бахман, влаштовував для своїх службовців обід. У всі інші триста шістдесят чотири дні, якщо не брати до уваги неділі, він щодня нагадував про приємність останнього банкету і про задоволення від майбутнього, тим самим закликаючи їх виявляти ще більше завзяття в роботі. Посередині крамниці накривали довгий стіл. Вітрини завішували обгортувальним папером, і через чорний хід заносили індичок та інші смачні речі, закуплені в ресторанчику на розі. Ви, звичайно, розумієте, що «Вулик» зовсім не був фешенебельним універсальним магазином з безліччю відділів, ліфтів та манекенів. Він був настільки малий, що міг називатися просто великою крамницею; туди ви могли спокійно зайти, купити все, що треба, і благополучно вийти. І за обідом у День Подяки містер Ремсі завжди…

Ох ти, чорт забирай! Мені було б слід передусім розказати про містера Ремсі. Він набагато важливіший, ніж пурпурний колір, або оливковий, або навіть ніж червоний журавлиновий соус. Містер Ремсі був управителем крамниці, і я про нього високої думки. Коли в темних закутках йому наверталися на очі молоденькі продавщиці, він ніколи не намагався їх ущипнути, а коли наставали хвилини затишшя в роботі і він розказував їм різні історії, а дівчата хихикали і пирхали, то це аж ніяк не означало, що він пригощав їх непристойними анекдотами. Містер Ремсі не тільки був справжнім джентльменом, а й відрізнявся кількома дивацтвами. Він був схиблений на здоров'ї і вважав, що в жодному разі не можна харчуватися тим, що вважають корисним. Він рішуче протестував, якщо хтось зручно влаштовувався в кріслі, або шукав притулку від снігової бурі, або носив галоші, або приймав ліки, або ще якось тішив власну особу. Кожна з десяти молоденьких продавщиць щовечора, перш ніж заснути, солодко мріяла про те, як вона стане місіс Ремсі, смажитиме йому свинячі котлети з цибулею. Тому що старий Бахман збирався наступного року зробити його своїм компаньйоном, і кожна з них знала, що вже якщо вона підчепить містера Ремсі, то виб'є з нього всі його безглузді ідеї щодо здоров'я раніше, ніж перестане боліти живіт від весільного пирога.

Містер Ремсі був головним організатором святкового обіду. Незмінно запрошували двох італійців — скрипаля й арфіста, — і після обіду всі трохи танцювали.

І ось, уявіть, задумано дві сукні, які мають полонити містера Ремсі, одна — пурпурна, друга — червона. Звичайно, у сукнях буде і решта дівчат, але їх не слід брати до уваги. Найвірогідніше надінуть яку-небудь блузку з чорною спідницею, а це ніщо порівняно з розкішністю пурпуру або червоного кольору.

Грейс теж накопичила грошей. Вона хотіла купити готову сукню. Навіщо возитися з шиттям? Якщо у вас гарна фігура, зовсім не важко підібрати щось підхоже, тільки в талії доводиться ушивати — готові сукні завжди чомусь широкі в талії.

Настав вечір напередодні Дня Подяки. Мейда поспішала додому, передчуваючи щасливе завтра. Вона мріяла про свій темний пурпур, але мрії її були світлі — світле, захоплене прагнення юної істоти до радощів життя, без яких юність так швидко в'яне. Мейда була впевнена, що пурпурний колір буде їй до лиця, і — вже в тисячний раз — вона намагалася себе запевнити, що містеру Ремсі подобається саме пурпурний, а не червоний. Вона вирішила зайти додому, узяти з комода із дна нижньої шухляди чотири долари, загорнені в цигарковий папір, а потім заплатити Шлегелю і забрати в нього сукню.

Грейс жила в тому самому будинку. Її кімната була якраз над кімнатою Мейди.

Удома на Мейду чекали шум і переполох. У всіх закутках було чутно, як язик хазяйки роздратовано тріщав і торохтів, ніби збивав масло у маслоробці. За кілька хвилин Грейс зайшла до Мейди вся в сльозах, з очима, червонішими за будь-яку сукню.

— Вона вимагає, щоб я виїхала, — сказала Грейс. — Стара карга. Тому що я винна їй чотири долари. Вона виставила мою валізу в передпокій і замкнула кімнату. Мені нікуди йти. У мене немає ані цента.

— Учора у тебе були гроші, — сказала Мейда.

— Я купила сукню, — сказала Грейс. — Я думала, вона почекає з платнею до наступного тижня.

Вона схлипнула, шморгнула носом, зітхнула, знову схлипнула. Мить — і Мейда простягнула їй свої чотири долари, — чи могло бути інакше?

— Ти просто чудова, моя душечко! — скрикнула Грейс, сяючи, як веселка після дощу. — Зараз, віддам гроші цій старій скнарі і піду приміряю сукню. Це щось божественне! Зайди подивитись. Я повертатиму тобі гроші по долару щотижня, обов'язково!

День Подяки.

Обід було призначено на полудень. За чверть дванадцята Грейс упорхнула до Мейди. Так, вона й справді була чарівна. Вона була народжена для червоного кольору. Мейда, сидячи коло вікна у старій шевйотовій спідниці і синій блузці, штопала пан… О, займалася витонченим рукоділлям.

— Господи, Боже мій! Ти ще не одягнена! — ахнула червона сукня. — Не морщить на спині? Ці ось оксамитові нашивки дуже пікантні, правда? Чому ти не одягнена, Мейдо?

— Моя сукня не готова, — сказала Мейда, — я не піду.

— Оце так нещастя! Справді, Мейдо, страшенно шкода. Надінь що-небудь і підемо, — будуть тільки свої з крамниці, ти ж знаєш, ніхто не зверне уваги.

— Я так налаштувалась, що буде пурпурне, — сказала Мейда, — якщо його немає, краще я зовсім не піду. Не турбуйся про мене. Біжи, бо спізнишся. Тобі дуже до лиця червоне.

І весь довгий час, поки там ішов обід, Мейда просиділа коло вікна. Вона уявляла собі, як дівчата скрикують, прагнучи розірвати курячу дужку, як старий Бахман регоче на все горло з власних, зрозумілих тільки йому одному, жартів, як блищать діаманти огрядної місіс Бахман, яка з'являлась у крамниці лише в День Подяки, як походжав містер Ремсі, жвавий, лагідний, стежачи за тим, щоб усім було добре.

О четвертій годині дня вона із кам'яним обличчям і відсутнім поглядом поволі попрямувала в лавку до Шлегеля і повідомила йому, що не може заплатити за сукню чотири долари, які лишились.

— Боже! — сердито закричав Шлегель. — Чому ви такий сумний? Беріть її. Вона готова. Платіть коли-небудь. Хіба не ви щодня ходить повз моя лавка вже два роки? Якщо я шию сукні, то хіба я не знаю людей? Ви