Артур Чарльз Кларк - 2001: Космічна одіссея

щось дивне відбувається з самим краєчком малинового сонячного диска. Там вибухнуло біле світло, яке швидко зникло в сяйві. Боумен подумав, чи це він бачить оте з раптових вивержень або спалахів, що час від часу відбуваються на більшості зірок?

Світло ставало яскравішим та блакитнішим, воно почало поширюватися з краю сонця, чиї криваво-червоні відтінки швидко зблідли порівняно з цим яскравим спалахом. Боумену спало на думку, що таке видовище можна порівняти зі сходом сонця на сонці, і він навіть усміхнувся абсурдності цієї вигадки.

Утім, так і було насправді. Над полум’яним обрієм піднялося щось не більше за далеку зірку, але настільки яскраве, що дивитися просто на нього було неможливо. Синьо-біла сяйлива цятка рухалася поверхнею великого сонця з неймовірною швидкістю, немов електрична дуга. Вона мала підійти дуже близько до своєї гігантської компаньйонки, бо безпосередньо між ними під дією сили тяжіння здіймався стовп полум’я заввишки тисячі миль. Це мало такий вигляд, немов хвиля вогню бігла по екватору гіганта в марній гонитві за своїм привидом у небі.

Цятка концентрованого світла мала бути білим карликом — однією з тих дивних і потужних маленьких зірок, не більших за Землю в діаметрі, маса яких, однак, перевищувала масу нашої планети в мільйони разів. Такі різнокаліберні зіркові пари не були рідкістю в Усесвіті, але Боумен ніколи навіть не мріяв одного дня побачити таку пару на власні очі.

Білий карлик облетів майже половину диска свого компаньйона (він, очевидно, повністю проходив орбіту червоного гіганта за хвилину), коли Боумен нарешті переконався, що його космічна капсула також рухається. Прямо перед ним одна з зірок хутко почала яскравішати й дрейфувати на тлі космосу. Це було маленьке, достатньо близьке до космічної капсули тіло, можливо, саме той світ, до якого він подорожував.

Боумен мчав до цього об’єкта з неочікуваною швидкістю, але зрештою астронавт побачив, що це й не світ зовсім.

Це блискуча павутина або решітка в сотні миль завдовжки, вона виросла нізвідки й заполонила небо. По поверхні цього дива були розкидані структури за розміром, як земні міста, але то, очевидно, були машини. Навколо багатьох із них рівними рядами й шеренгами вишикувалися менші об’єкти. Боумен проминув кілька таких груп, поки збагнув, що пролітає повз гігантську орбітальну парковку космічних кораблів.

Через те, що тут не було знайомих об’єктів, за якими людина могла б судити про осяжність сцени, що пропливала внизу, астронавт практично не міг визначити розмір цих транспортних суден. Але, напевно, вони були гігантські, деякі сягали миль у довжину. Ці космічні кораблі мали також різну форму — сфери, ограновані кристали, загострені олівці, кругляки, диски. Мабуть, тут колись торгували космічними кораблями.

Колись, мільйони років тому. Боумен зараз не бачив жодних слідів активності, цей космодром був мертвий, як Місяць.

Він здогадався про це не лише через брак руху, а й завдяки таким неомильним ознакам, як величезні дірки в металевому павутинні, що їх, очевидно, залишили астероїди віки тому. Це більше не парковка, це купа космічного брухту.

Боумен розминувся з її будівниками на тисячоліття, усвідомлення цього переповнило серце самотньої людини в космосі гіркотою. Хоч Боумен не знав, чого очікувати від інопланетян, він таки сподівався зустріти серед зірок якийсь живий розум. Тепер, здавалося, уже надто пізно. Його капсулу впіймав давній безвідмовний механізм, який іще працює, тимчасом як його творці вже давно зникли. Цей механізм захопив його, проніс через усю галактику й кинув (як і скількох інших?) у цьому Сарагасовому небі. Він приречений умерти, коли вичерпається повітря та інші життєво необхідні ресурси.

Ну, що ж, безпідставно й зухвало сподіватися на більше. Йому довелося побачити дива, заради яких багато людей пожертвували б життям. Боумен згадав про своїх колег, які загинули на півдорозі до своєї мети; він справді не має причин жалітися.

Потім він помітив, що занедбаний космодром пролетів повз нього на шаленій швидкості. Боумен і оком не змигнув, аж капсула вже опинилася на його околицях, а астронавт іще побачив його рваний край, який уже частково заступили зірки.

Його доля не тут, але далеко попереду, у величезному багряному сонці, до якого, без сумніву, прямувала, космічна капсула.

Розділ 43

Пекло

Тепер лише червоне сонце застувало небо від краю до краю. Воно було настільки близько, що його поверхня більше не здавалася нерухомою. Стало помітно вузлики, які світилися, рухалися й завмирали, ішли циклони по висхідній та низхідній до неба, повільно випускаючи буревії розтопленого вогню. Повільно? Ці буревії мали здійматися зі швидкістю в мільйони миль за годину, щоб їхній рух помітило людське око на такій відстані.

Боумен навіть не намагався усвідомити масштаб пекла, до якого прямував. Величність Сатурна й Юпітера скорили його протягом польоту «Діскавері» в тій сонячній системі, що тепер лежала за мільярди миль звідси. Одначе все, що він бачив тут, було в сотні разів більшим, він нічого не міг удіяти, окрім як прийняти образи, які вражали його уяву, навіть не намагаючись їх інтерпретувати.

Споглядаючи, як під ним шириться море вогню, Боумен мав би відчувати страх, але, на диво, відчував лише легке хвилювання. Не схоже, щоб його розум занімів перед чудесами. Логіка підказувала астронавту, що він, напевно, має бути під захистом і контролем могутнього розуму. Зараз він підійшов так близько до червоного сонця, що мав би згоріти за мить, якби радіацію не відводив від космічної капсули якийсь невидимий екран.

Протягом своєї подорожі Боумен перебував під впливом такої сили тяжіння, яка мала б миттю розшматувати його, але він нічого не відчував. Якщо чимало проблем розв’язували для того, щоб зберегти йому життя, то досі залишався привід для надії.

Космічна капсула рухалась уздовж положистої дуги майже паралельно до поверхні зірки, але повільно наближаючись до розтопленої маси унизу. Зараз уперше Боумен збагнув, що чує звуки. Слабкий безперервний рев, що вряди-годи переривався немов тріском розірваного паперу або віддаленим громом. Очевидно, то далеке відлуння неймовірної какофонії червоного гіганта. Атмосфера, що оточувала космічну капсулу, мала потерпати від струсів, які б роздерли будь-який матеріальний об’єкт на атоми. Проте він був захищений від нищівних сил так само, як і від жару.

Язики полум’я в тисячі миль заввишки піднімалися й повільно завмирали навколо капсули, однак Боумен був повністю ізольований від їхнього впливу. Енергія зірки вирувала довкола нього, немов це відбувалося в іншому всесвіті, космічна капсула неспішно проходила в самому центрі пекла ціла й неушкоджена.

Боумена більше не засліплювали дивовижі й велич видовища, він почав розрізняти деталі, які були там і