Агата Крісті - Трагедія в трьох діях, Агата Крісті

Лише вона викликала тривогу в сера Чарльза. Саме тому він і хотів сам узятися за неї. Розмова з нею його заспокоїла й потішила, бо міс Віллз помітила винайдену ним родимку. Але тут сталася катастрофа. Думаю, до цієї миті міс Віллз не пов’язувала дворецького Елліса та сера Чарльза Картрайта. Гадаю, вона просто відзначила, що дворецький когось їй нагадує. Але вона – спостерігач. Коли їй подали тацю, вона автоматично звернула увагу не на обличчя, а на руки, які її тримали.

Вона не здогадалася, що Елліс – це сер Чарльз. Але коли той розпитував її, вона раптом зрозуміла, що сер Чарльз – це Елліс. Тож міс Віллз попросила його вдати, ніби він подає їй таріль з овочами. Її цікавила не родимка на правій чи лівій руці. Їй потрібен був привід роздивитися його руки – руки, які тримали таріль так само, як дворецький Елліс.

Так міс Віллз збагнула правду. Вона незвичайна жінка. Їй подобається знання як таке. До того ж вона не була впевнена, що сер Чарльз убив свого друга. Він перевдягнувся в дворецького, так, але це ще не робить його вбивцею. Непричетні люди часто замовчують правду, бо вона може поставити їх у скрутне становище.

Тож міс Віллз мовчала: їй подобалося зберігати таємницю. Але сер Чарльз тривожився. Йому не сподобалося, яке зловтішне було в неї обличчя, коли він виходив з кімнати. Вона щось знає. Але що? Чи не зашкодить це йому? Впевненості не було. Але він відчував, що це якось пов’язано з дворецьким Еллісом. Спочатку містер Саттертвейт, а тепер і міс Віллз. Необхідно привернути увагу до чогось іншого. Треба, щоб усі дивилися в інший бік. Тоді сер Чарльз розробив план – простий, жахливий план, який, на його думку, мав змішати карти.

Того дня, коли я влаштовував вечір хересу, сер Чарльз, я так розумію, встав дуже рано, поїхав до Йоркшира, вдягнувся в старий одяг і віддав телеграму хлопчикові, щоб той її надіслав. Потім сер Чарльз повернувся до міста, щоб зіграти роль, відведену йому в моєму невеличкому спектаклі. Та він зробив іще дещо. Він надіслав коробку шоколадних цукерок жінці, якої ніколи не бачив і про яку нічого не знав…

Що сталося того вечора – вам відомо. Хвилювання, яке виказував сер Чарльз, змушувало мене думати про те, що міс Віллз щось підозрює. Коли він розіграв свою смертельну сцену, я уважно спостерігав за обличчям міс Віллз. Вона була приголомшена. Я знав, що ця жінка підозрює сера Чарльза у скоєнні вбивства. Коли він нібито помер так само, як містер Беббінґтон і сер Бартолом’ю, вона подумала, що її висновки хибні.

Та якщо міс Віллз підозрювала сера Чарльза, тоді вона була в серйозній небезпеці. Чоловік, який уже вбив двічі, вб’є і втретє. Я суворо всіх попередив. Пізніше ввечері я зателефонував міс Віллз, і за моєю порадою наступного дня вона поїхала з дому. Відтоді вона живе в цьому готелі. Я вчинив мудро – це доводить той факт, що наступного вечора, після повернення з Ґіллінґа, сер Чарльз поїхав у Тутінґ. Але він спізнився. Пташка випурхнула.

Утім, з його точки зору, його план спрацював. Місіс де Рашбріджер мала повідомити нам щось важливе. Її вбили, щоб вона мовчала. Як драматично! Як схоже на детективні романи, п’єси, фільми. Знову картонні декорації, позолота й пофарбована тканина.

Але я, Еркюль Пуаро, не повірив цьому. Містер Саттертвейт сказав мені, що її вбили, щоб вона нічого не розповіла. Я погодився. Він додав, що її вбили, перш ніж вона повідомила нам те, що знає. А я відказав: «Або чого НЕ знає». Думаю, містер Саттертвейт був спантеличений. Однак потім він, певно, зрозумів, що я мав на увазі. Місіс де Рашбріджер убили, бо вона, власне, нічого не могла нам розповісти. Вона не мала зі злочином жодного зв’язку. Для того, щоб відворотний маневр спрацював, її потрібно було вбити. Так постраждала місіс де Рашбріджер, безпомічна незнайомка…

Досягнувши, здавалося б, тріумфу, сер Чарльз припустився величезної – дитячої – помилки! Телеграма від місіс де Рашбріджер надійшла мені, Еркюлю Пуаро, в готель «Ріц». Але місіс де Рашбріджер не знала, що я розслідую цю справу. В цій частині світу про це не знав ніхто. То була неймовірно дурна помилка.

Eh bien, я досягнув певного результату – встановив особистість убивці. Але я не знав мотиву для першого вбивства.

Я думав і думав.

Тепер убивство сера Бартолом’ю Стренджа ясніше, ніж будь-коли, здавалося мені навмисним і запланованим. Але нащо серові Чарльзу вбивати свого друга? Чи міг я визначити мотив? Мені здавалося, що так.

Хтось глибоко зітхнув. Сер Чарльз Картрайт повільно звівся на ноги й підійшов до каміна. Актор стояв там, зіпершись рукою на стегно, і дивився на Пуаро. Дивився з презирством і, як сказав би містер Саттертвейт, ніби лорд Іґлмаунт на недобросовісного адвоката, який сфабрикував проти нього звинувачення у шахрайстві[36]. Він випромінював аристократизм і огиду. Дивився на Пуаро як монарх на дрібного буржуа.

– У вас надзвичайно багата уява, мсьє Пуаро, – промовив він. – І говорити не варто – у вашій тираді жодного слова правди. Навіть не знаю, яке нечуване нахабство дозволяє вам верзти таку брехливу нісенітницю. Але продовжуйте, мені цікаво. І який же мотив змусив мене вбити людину, яку я знав з дитинства?

Еркюль Пуаро, маленький буржуа, звів очі на монарха. Він говорив швидко, але впевнено:

– Сере Чарльзе, у нас є приказка: «Cherchez la femme». Згадавши її, я знайшов мотив. Я бачив вас із мадемуазель Літтон-Ґор. Було зрозуміло, що ви кохаєте її – кохаєте з тією страшною всеохопною пристрастю, з якою чоловіки вашого віку кохають молодих невинних дівчат.

Ви кохали її. А вона – я бачив – боготворила вас як героя. Одне ваше слово, і вона впала б у ваші обійми. Та ви мовчали. Чому?

Перед своїм другом, містером Саттертвейтом, ви вдавали дурного закоханого, якому невтямки, чи взаємні його почуття. Ви вдавали, що думаєте, ніби міс Літтон-Ґор кохає Олівера Мендерза. Але от що я скажу: сере Чарльзе, ви світська людина. У вас величезний досвід стосунків із жінками. Ви не могли не розуміти, що відбувається. Ви чудово знали, що міс Літтон-Ґор до вас не байдужа. Тоді чому ви не одружувалися з нею? Ви хотіли цього.

Проте мала бути якась перешкода. Що ж то могло бути? Лише той факт, що ви вже одружені. Але