Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг

останні рядки, написані акуратним дівочим почерком на блідо-рожевому папері.

Панна змінила ім’я і стала Анастасією, і пофарбувала волосся. І ніхто не знав, куди вона поїхала. Вона зникла.

«Ти б це хотіла зробити, Британі? — м’яко питала пані детектив на записі, який пізніше дивився Страйк.— Ти б хотіла утекти і зникнути?»

«Це просто оповідання! — наполягала Британі, намагаючись презирливо засміятися. Вона міцно зчепила пальці, перекрутила ноги разом. Тонке світле волосся звисало обабіч блідого веснянкуватого обличчя. Окуляри сиділи на носі криво. Страйкові вона була схожа на жовтого хвилястого папужку.— Я це все просто вигадала!»

Скоро аналіз ДНК покаже, хто ця жінка в холодильнику, а далі поліція почне розкопувати, ким Оксана Волошина — якщо так її звали — була насправді. Страйк не знав, наскільки параноїдально з його боку і далі боятися, що тіло може належати Британі Брокбенк. Чому перший лист до нього підписано іменем

Келсі? Чому голова здавалася такою юною, мала такі дитинні пухкі щоки?

— Я зараз мала б стежити за Платиною,— сумно сказала Робін, глянувши на годинник, коли повернулася за стіл. Одна з офісних працівниць за сусіднім столом, вочевидь, святкувала день народження: під розгнуздане хихотіння подруг вона розгорнула червоно-чорний корсет.

— Про це я б не переймався,— неуважно відповів Страйк. Перед ним поставили рибу з картоплею, перед Робін — її сніданок. Кілька хвилин Страйк мовчки їв, тоді відклав ножа й виделку, дістав записника, дещо перевірив у зроблених в Единбурзі в Гардакра нотатках і потягнувся по телефон.

Робін дивилася, як Страйк вводить у пошук слова. Що це він робить?

— Так,— мовив Страйк, переглянувши результати пошуку.— Завтра поїду в Барроу-ін-Фернес.

— Ти... куди? — здивувалася Робін.— Навіщо?

— Брокбенк там — принаймні має бути.

— Звідки ти знаєш?

— В Единбурзі я дізнався, що туди пересилають його пенсію, а щойно перевірив давню адресу родини. В тому будинку нині проживає така собі Голлі Брокбенк. Це явно родичка. Вона має знати, де він. Якщо я дізнаюся, що минулі кілька тижнів Брокбенк був у Камбрії, можна буде дійти висновку, що він не надсилав ніг і не переслідував тебе в Лондоні, еге ж?

— Чому ти не хочеш розповісти мені про Брокбенка? — спитала Робін, примруживши сіро-блакитні очі.

Страйк проігнорував питання.

— Поки я за містом, то хочу, щоб ти лишалася вдома. К бісу Вторака, сам буде винний, якщо Платина закрутить з іншим клієнтом. Проживемо і без його грошей.

— Тоді в нас лишиться всього один клієнт,— нагадала Робін.

— Маю підозру, що коли не зловимо психа, клієнтів узагалі не буде,— відповів Страйк.— Люди до нас і близько не підійдуть.

— Чим саме ти поїдеш до Барроу? — спитала Робін.

На думку їй спав план. Вона ніби заздалегідь передбачила таку можливість!

— Поїздом,— сказав Страйк.— Сама знаєш, машину я зараз орендувати не можу.

— А може,— переможно запропонувала Робін,— я тебе повезу в моєму новому... ну, він старезний, але їздить нормально... в моєму «лендровері»?

— Відколи це в тебе є «лендровер»?

— Від неділі. Це машина моїх батьків.

— А,— озвався Страйк.— Ну, ідея чудова...

— Але?

— Ні, це було б дуже до речі...

— Але? — повторила Робін, яка бачила, що Страйк має якісь перестороги.

— Я не знаю, чи довго там пробуду.

— Це не має значення. Ти мені щойно сказав, що все одно я гнитиму вдома.

Страйк завагався. Наскільки сильно її прагнення відвезти його продиктоване бажанням завдати болю Метью? Він чудово уявляв, як бухгалтер сприйме поїздку на північ на невизначений термін — де вони будуть самі вдвох, ще й ночуватимуть. Чисті професійні стосунки виключають використання одне одного для того, щоб партнери ревнували.

— Ой чорт,— раптом вигукнув Страйк і потягнувся у кишеню по мобільний.

— Що сталося? — стривожилася Робін.

— Щойно згадав — я ж учора мав зустрітися з Елін. Чорт. Зовсім забув. Зажди тут.

Страйк вийшов надвір, лишивши Робін з її сніданком. Чому, здивувалася вона, спостерігаючи, як кремезна Страйкова постать рухається туди-сюди за широким вікном з притисненим до вуха телефоном, Елін не подзвонила і не написала, щоб спитати, де Страйк? І тут уже недалеко було до питання — поставленого

вперше, хай там що підозрював Страйк,— про те, що скаже Метью, коли Робін повернеться додому лише по «лендровер», а тоді зникне з речами на кілька днів у сумці.

«Він не має права нарікати,— подумала вона, сміливо виявляючи непокору.— Це тепер узагалі не його справа».

Одначе думка про те, щоб побачити Метью, хай ненадовго, бентежила.

Страйк повернувся з закоченими очима.

— Отримав на горіхи,— коротко мовив він.— Натомість зустрінуся з нею сьогодні.

Робін не знала, чому в неї так погіршився настрій від цього Страйкового оголошення. Мабуть, просто втомилася. Випробування й емоційні потрясіння останніх тридцяти шістьох годин не виправиш сніданком у пабі. Жінки за сусіднім столом аж вищали від сміху, коли з іншого пакунку з’явилася пара пухнастих кайданків.

«Це не день народження,— зрозуміла Робін.— Вона виходить заміж».

— Ну що, я тебе везу чи ні? — спитала вона коротко.

— Везеш,— відповів Страйк, який наче почав ставитися до цієї ідеї прихильніше (а може, просто зрадів, що ввечері побачиться з Елін).— Знаєш що, це буде чудово. Дякую.