Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ

собі, але намагаємось виправдати його тим, що він пережив.

Щоразу, коли ми у нього в гостях, наші інтелектуальні суперечки обриваються — Карл Іванович вибігає на балкон і кричить на сусідів. То діти кричать, то порохняву струшують на його балкон. Дітей ми намагаємося виправдати, але переконуємось, що любов, туга за своїми згубленими дітьми не тільки не викликала любові до чужих, а породила ненависть до них.

У районі Києва, де вони живуть, — на Чоколівці, з’явилась група молодих хуліганів. Вони напиваються, ображають і б’ють перехожих, ночами залізають у квартири. В одній з квартир жив паралізований. Якось хулігани залізли туди через балкон і на очах у чоловіка почали цинічно чіплятись до його дружини.

Карл Іванович — заступник голови товариського суду Чоколівки. Він вмовляє всіх мешканців подати скаргу на хуліганів, але всі бояться. Міліція намагається щось зробити, але підстав для арешту чи штрафу немає, бо немає свідків. Всі бояться…

І треба ж було, щоб таке трапилось — після чергової дискусії ми з Танею та Карлом Івановичем побачили юнаків і дівчат, що розважались біля будинку. П’яних. Карл Іванович почав бурчати про розбещену молодь. Я заступився за них:

— Вони нікому нічого поганого не роблять.

Раптом один з гурту підійшов до нас і спитав Шальме:

— Ну, чого виліз, старий? Робить нічого?

Я попросив його звертатись до старшого на «ви» і не грубіянити.

— Ти, засранець, заткнись, я не з тобою говорю!

— Тут жінка, попрошу не висловлюватись.

Хлопець розвернувся і стукнув мене. Мені, щоб я впав, багато не треба. Коли я підвівся, навколо вже зібрався натовп. Я, не тямлячи себе від люті, накинувся на хулігана. Шальме обхопив мене і шепнув:

— Заспокойтесь. Ним міліція займеться.

Підбігла стара жінка, мати хулігана. Почала впрошувати його не бешкетувати. Син брутально вилаявся.

Нарешті все заспокоїлось, і ми розійшлись.

Шальме наступного дня почав впрошувати мене подати в суд. Я не хотів, бо після «легкої кавалерії» не відчував до міліції ніякісінької симпатії. Тоді Шальме взявся наполягати на тому, що це єдиний спосіб налякати цю групу, що тероризує мешканців.

Я згодився і написав скаргу.

Мене й дружину викликали до слідчого, записали свідчення. Слідчий був аж надто люб’язний, і я забув навіть, що це «лягавий».

Потім очна ставка з хуліганом. Жалюгідна, запобіглива усмішка, весь як побитий, мало не плаче. Я повторив свої свідчення, трохи пом’якшено. Хлопець підтвердив усе, окрім того, що він вилаяв свою матір:

— Я її люблю, я в неї єдиний син.

Дали підписати протокол. Підписав я не подивившись: не будуть же вони брехати!

Хлопець завагався і почав читати протокол допиту. Слідчий підганяв: «Годі, все й так ясно». Дочитавши, хлопець докірливо сказав:

— Я ж сказав, що я матір не лаяв.

Слідчий неохоче вписав його слова у протокол.

Коли я прийшов до Шальме, той почав пояснювати, що дав слідству невдалі свідчення. По-перше, треба було посвідчити, що було групове хуліганство. Бо інакше який же сенс подавати на нього в суд? Посадять його, а решта будуть на волі. Їх також треба полякати. По-друге, майор КДБ з цього ж будинку бачив усю сцену, і чув, як дзвенів метал. Він думає, що у когось з них був кастет.

Я спокійно пояснив, що групового хуліганства не було, «дзвін» металу також не переконує.

Суд. Виступаю я. Повторюю свої свідчення. Потім дружина. Шальме розвинув версію про групове хуліганство, розповів про те, що бачив кастет в руках одного з хуліганів. Стало ясно, що хлопцеві загрожує великий термін. Ми з дружиною почали пом’якшувати свідчення, від деяких тверджень відмовлялись, категорично заперечували кастет і групове хуліганство. Адвокат зрозуміла нашу тактику і почала змушувати признатись у тому, що ми майже все вигадали. Суддя, яка до цього кричала тільки на підсудного, почала кричати й на мене. Довелось прикрикнути й на неї: «Будьте ввічливіші, ви мене поки що не судите». Подіяло.

Смішна ситуація склалась через мої свідчення про «нецензурні слова».

Суддя:

— Які слова він сказав?

— Вилаявся.

— Ви написали, що нецензурно. Це так?

Я проводжу пом’якшувальну лінію:

— Просто вилаявся.

— Цензурно чи ні?

— Мені важко сказати.

— Ви ж математик, у вас вища освіта, а ви не можете визначити нецензурно, чи ні.

— Ви юрист. Дайте мені визначення «нецензурності».

Прокурор глибокодумно:

— Слова, які не друкуються у книжках.

Я, розізлившись, і стримуючи сміх:

— У книжках можна будь-яке слово знайти.

Прокурор:

— Так, ви маєте рацію.

Потім розгублено:

— Ну, як же нам вирішити?

Я: — Ну що, процитувати його слова?

Суддя: — Ні, не треба. Гм… А як ви самі думаєте — можна?

Я: — Будь ласка! Засранець.

Хвилина мовчання.

— Так, не зовсім цензурне.

Я: — Думаю, що це не таке вже й погане.

Адвокат: — Це слово поширене.

Далі була звинувачувальна промова прокурора. Почав він з останніх постанов партії. Потім пов’язав хуліганство з політичними злочинами і нарешті поставив вимогу: 7 років.

Ми здригнулись від жаху.

Адвокат доводила, що злочину зовсім немає, є прикре непорозуміння, і вимагала виправдати.

Суд вийшов радитись. Хлопець заплакав. Мати його підійшла до нас і вибачилась за його вчинок. Ми самі мало не розревлися: це ж з нашої вини він отримає від цих… 7 років.

Вирок сповіщав: один рік умовно. Ми полегшено зітхнули — здалось, що не так вже й страшно.

Вийшовши з будинку суду, ми із соромом дивились одне одному в очі. Адже ж бандити — слідчий, суддя, прокурор, Шальме.

Хуліган — ягня порівняно з ними. І ми були разом з бандитами проти ягняти…

Ми також зрозуміли, що і зараз легко відновити фальсифіковані процеси. Досить трьом мерзотникам домовитись між собою, і будь-кого неугодного владі легко посадити. Підтвердили б ми кастет, групове хуліганство, і хлопцеві дали б великий термін, тільки тому, що так «треба для блага населення».

Шальме я зустрів після 68-го року, коли вже на мене самого почала накочуватись загроза тюрми.

Він пізнав мене і дорікнув, що не приходжу.

Я пояснив, що тих, хто допомагає владі клепати фальсифіковані процеси, мені бачити не хочеться.

— Значить, хай хуліганять і вбивають?

— Ні. Але винна в цьому влада, ті, хто мучив вас і вашу дружину. Боротись треба передовсім з причиною хуліганства — кагебістами й міліцією, а потім вже з хуліганством.

Через півроку я дізнався, що Шальме — у психлікарні. Здається, параноя…

*