Абір Мукерджі - Людина. що підводиться, Абір Мукерджі

сходинку. Увірвався в приймальню до Деніелза і налякав його вдруге за три дні. Перетворюється на звичку. Вручив йому записку і наказав зачекати десять хвилин, лише тоді передавати босу, щоб я мав досить часу покинути будівлю. Тоді якщо Таггарт і захоче мене зупинити, буде вже запізно.

Повернувся до свого кабінету, перевірив «Веблі». Чистий і заряджений. Щойно сунув його назад у кобуру, з’явився захеканий Банерджі.

— Є новини, сержанте?

— Ще ні, сер.

— Добре,— сказав я. — Їдьмо до відділку на Гоуврах. Накажіть своїм людям пересилати повідомлення туди. Прочитаємо, коли переїдемо через річку.

— Так, сер.

— Зброю маєте?

— Ні, сер, але зараз учуся стріляти з гвинтівки.

— У такому разі візьміть «Лі Енфільд» і чекайте на мене в автомобілі.

За кілька хвилин ми з Дігбі та Банерджі уже мчали по Стренд-роуд, прямуючи до мосту Гоуврах. Сам міст являв собою металеву конструкцію на дюжині понтонів, центральна секція якої розкривалася, забезпечуючи прохід суднам угору і вниз по річці. Як і підозрював Банерджі, біля мосту стояв транспорт.

— Краще нам вийти і піти пішки,— сказав він.— Я домовився, що на тому березі на нас чекатиме автомобіль поліцейського відділку.

Ми вийшли і побігли по мосту. Перед нами текла Хуглі. Рукав Гангу, але навіть місцеві цього не знають. Якщо ти родом із маленької країни, важко оцінити масштаби річки. Навіть тут, за вісімдесят миль від моря, вона була в десять разів ширшою за Темзу в Лондоні. Тяглася аж до обрію, великий брунатний розріз на ландшафті. Ми бігли через міст під палючим бенгальським сонцем і, здавалося, до іншого боку так і не дістанемося. Коли опинилися біля центральної секції, зрозуміли причину затору. Рух зупинили, щоб розвести міст і пропустити пароплав. Я кинувся до службовця, який відповідав за процедуру, і наказав зупинитися. Чоловік виявився англо-індійцем у гостроверхому капелюсі з бляхою калькуттського порту. Будь-які сумніви, що могли в нього виникнути, розвіялися, щойно я розстебнув кобуру. Він загорлав до кількох кулі, щоб ті опускали міст. Ті збентежено обернулися в наш бік, але потік енергійних слів підштовхнув їх до дії.

Десять хвилин, і ми перетнули міст; усі троє були аж мокрі від поту і важко дихали. Перед нами височіла кремезна будівля станції Гоуврах. Банерджі вказав на поліцейський автомобіль, що мчав вулицею. Заскреготіли гальма, і машина зупинилася поруч із нами. Ми без сил попадали на заднє сидіння, і автомобіль, завиваючи сиреною, покотив до дільниці.

Якщо Калькутта — красуня Бенгалії, то Гоуврах — її потворна сестриця. Місто складів і сараїв, схоже на один велетенський господарський двір. Ми проїхали повз довгу низку складів і зупинилися біля маленької поліцейської дільниці. Банерджі вискочив із автомобіля, забіг усередину і за мить повернувся, затиснувши в руці клаптик паперу.

— Вони зупинилися,— видихнув він.

— Де?

— Кона. За п’ять миль звідси, на дорозі до Бенареса.

— Їдьмо.

Ми стрибнули в салон, гаркнули водію, куди їхати, той квапливо здав назад, і автомобіль рвонув по дорозі. Незабаром Гоуврах залишився позаду, ми пролетіли повз приміські поселення і виїхали в поля. Мчати ми мали мов стріла, але дорога скоро перетворилася майже на путівець, ще й засіяний такими ямами, що туди б легко провалилося слонів зо два. Утім, водій, схоже, їх не помічав. Стискав кермо і тиснув на газ як навіжений, і лише завдяки божественному провидінню чи то якомусь шостому чуттю таки довіз нас до Коні, не повбивавши.

В’їхали у селище ми вже в темряві. Знака, який би підтвердив, що ми в потрібному місці, не було, але він і не потрібний був. Посеред дороги зібрався натовп місцевих мешканців. Зовсім поруч заревіли двигуни. Ми поквапилися на звук, перед нами перелякано розбігалися індійці. Фари висвітлювали клубки пилу, який щойно піднявся в повітря. Десь за рогом горіли ліхтарі, і я наказав водію їхати туди. Там у світлі фар військової вантажівки стояла схвильована юрба. У бік спокійних сипаїв летіли сердиті фрази, але ті стояли нерухомо зі штиками напоготові й не давали людям ані кроку зробити. Ми під’їхали до військових, і сипаї розступилися, пропускаючи нас. Два сагиби у формі послужили в темряві чудовим пропуском.

Ми зупинилися поруч із двома нерухомими автомобілями. За кілька ярдів від нас стояв полковник Доусон і розмовляв із групою офіцерів. Люлькою, затиснутою в руці, він махав на будинок удалечині. Я обернувся до Банерджі.

— Знайдіть поблизу будинок із телефонною лінією і передайте лорду Таггарту повідомлення,— наказав я.— Продиктуйте наше місце перебування.

Він козирнув і побіг до телефонних стовпів, ми ж із Дігбі пішли до Доусона. Раптом із темряви вилетіла палаюча пляшка і впала під ноги одного із солдатів. Бризнуло скло, впившись йому в ногу. Чоловік закричав від болю і повернувся до свого командира, субедара із сивими вусами, той зробив крок уперед і став перед натовпом. Якщо він сподівався їх налякати, то перший же камінь позбавив його ілюзій, за каменем полетіла цеглина, а за нею посипався град найрізноманітніших предметів. Субедар відступив, сипаї зробили кілька кроків назад. Командир повернувся до полковника Доусона, той, стиснувши люльку в зубах, коротко кивнув. Субедар прокричав кілька наказів. Розрахованих скоріше на натовп, аніж на солдатів, хоч і сумніваюся, що їх почули крізь гамір. Але помилитися було важко: заклацали гвинтівки, готуючись до пострілів. Іще один наказ. Сипаї підняли зброю і націлили її на людей. Запала раптова тиша, а тоді всі разом заревіли, немов поранені звірі: народ зрозумів, що відбувається. Ті, що стояли першими, повернулися і почали проштовхуватися за спини інших.

— Вогонь! — вигукнув субедар.

Грім пострілів. Моторошний пронизливий крик. Чоловіки й жінки топтали одне одного, намагаючись утекти. За кілька хвилин на вулиці ані душі не залишилося, запанувала оманлива тиша. Я був готовий побачити дюжини вбитих і поранених, але крім кількох селян, що підводилися із землі, жертв не було. Певне, в останню мить сипаї підняли свої гвинтівки і вистрілили вгору.

Повітря наповнив їдкий запах пороху. Мене немов закинуло назад у 1915 рік, у вухах гуло від вибухів. Я заплющив очі, очікуючи лавини бруду і грудок землі, яка от-от на мене полетить і накриє. Але нічого не сталося. Натомість запахло тютюном.

— Радий, що ви тут, капітане.

Я розплющив очі й побачив полковника Доусона. Якщо він і здивувався, побачивши нас у селищі, то добре це приховав.

— Незаконний мітинг,— пояснив він.— Стріляти в