Террі Пратчетт - Вільні малолюдці

білобородого і вбраного у жовтий дощовик. Він помахав Тіфані перш ніж судно розчинилося в тумані. 

Тіфані спромоглася зіп’ятися на ноги і стати міцно на дні човна, яким кидало в розбурханому морі, наче тріскою. Вона прокричала до кита, що горою височів над ними: 

— Ти маєш гнатися за ними! Ось як має бути! Ти за ним женешся, а вони — за тобою! Так казала Бабуня Болячка! Якщо ти риба-кит, то ти не можеш ослухатися! Так було у моєму сні! Такі мої правила! Мені краще знати, бо я цей сон бачила тисячу разів! 

— Веєка либка! — верещав Погіршай. 

І це здивувало Тіфані більше, ніж поява кита. Човен хитало на хвилях, а Тіфані уважно приглядалася до малого: 

— Веєка либка! — повторив Погіршай. 

— Правильно! — відповіла Тіфані радісно. — Велика рибка! А що цікаво у цій рибці, то це те, що кити — не риби! Це ссавці, як корови! 

«Що це ти зробила? — почулись Задні Думки, коли фіґлі витріщились на неї, а човен закрутився у водяному вирі. — Він уперше сказав щось, що не стосується солодощів і пісяння, а ти його виправила?» 

Тіфані придивилася до кита. Не все було гаразд: це кит, який їй снився не раз після оповіді Бабуні Болячки, тож Королеві не так уже й просто втрутитись у не її історію. 

Кит неохоче бовтався у воді, а тоді пірнув, щоб наздогнати корабель Веселого Моряка. 

— Нема веєкої либки! — прокоментував Погіршай. 

— Це ссавець… — зірвалося Тіфані з язика перш, ніж вона спам’яталась. 

Фіґлі не зводили з неї очей. 

— Він має навчитись говорити правильно, — пробурмотіла вона присоромлено. — Це поширена помилка… 

«Небавом ти обернешся на таку собі міс Тік, — сказали Задні Думки. — Ти хочеш такою бути?» 

— Так, — пролунав голос, і Тіфані усвідомила, що то її власний. Лють у ній закипала. — Так! Я така! Я уважна і мислю логічно, я перевіряю в книжках те, що мені невідоме! Коли я чую, що люди говорять неправильно, я серджуся! От зі сиром я дуже добре даю собі раду. Я читаю швидко! І я думаю! І завжди ношу із собою шворку! Ось така я! 

Вона замовкла. Тепер уже й Погіршай на неї витріщався. Він закліпав оченятами. 

— Велика молська колова втонула… — пискнув несміливо хлопчик. 

— Так! Правильно! Розумничок! — відповіла Тіфані. — Вдома я дам тобі одну цукерку. 

Вона зауважила, що Нак Мак Фіґлі, всі як один усе ще на неї схвильовано витріщалися. 

— Можна далі веслувати? — спитав Пограб, нервово тягнучи руку. — Поки риба-кит, ой, корова сі не повернула? 

Погляд Тіфані ковзнув повз фіґлів. Маяк уже недалеко. З крихітного острівця стирчала невеличка пристань. 

— Так, веслуйте! І… дякую вам, — сказала вона, трохи вгамувавшись. 

Корабель та кит зникли в стіні дощу, а море, майже спокійно, хлюпало об берег. 

На камені при березі сиділа дрімка, випроставши перед собою бліді товсті ніжки. Вона вдивлялася в море і, здається, не звертала уваги на човен, що наближався до берега. «Вона думає, що вдома, — здогадалась Тіфані. — Я створила сон, який їй подобається». 

Фіґлі висипали на пристань і прив’язали човен до пірса. 

— Ми на місці, — сказав Пограб. — Відрубаємо дрімці голову і гайда додому! 

— Ні! — вигукнула Тіфані. 

— Але то… 

— Не чіпайте їй. Просто… не чіпайте її і все. Дрімка нас не зачіпить. 

«І вона знає, яким має бути море, — додала Тіфані про себе. — Вона сумує за морем. Ось чому сон такий реалістичний. Сама б я так не зробила». 

З моря виповз краб і сів поруч з дрімкою — мріяти свої крабові сни. 

«Здається, дрімка застрягла у власному сні, — подумала Тіфані. — Цікаво, а вона колись прокинеться, чи ні?» 

Тіфані повернулась до Нак Мак Фіґлів: 

— Я завжди прокидалася, коли приходила до маяка, — мовила вона. 

Фіґлі уважно розглядали червоно-білу вежу і всі як один оголили шабелини. 

— Ми Крулеві не довіряємо, — сказав Пограб. — Вона вроїть тобі думку, що ти в безпеці, і коли ти втратиш пильність, вона нападе. Вона за дверима стоїть, зуб даю. Тому ми заходимо перші! 

Це був план. Не пропозиція. Тіфані кивнула і спостерігала, як Нак Мак Фіґлі скупчилися навколо маяка. 

Коли на пристані залишились тільки вона з Погіршаєм та непритомним Роландом, Тіфані вийняла з кишені ропуха. Той розплющив очі і втупився в море. 

— То мені сниться чи я на пляжі, — сказав він. — Ропухам не сняться сни, до речі. 

— У моєму сні ропухам сняться сни, — пояснила Тіфані. — А це — мій сон. 

— Тоді це дуже небезпечний сон, — відказав ропух без ані найменшої вдячності в голосі. 

— Ні, це прекрасний сон! — заперечила Тіфані. — Чудовий! Глянь, як вода міниться на сонці! 

— А де рятувальні кола і попереджувальні знаки, чи можна тут плавати, чи ні? — поскаржився ропух. — Нема. І протиакульних сіток теж нема. Мати Василева, а професійні рятувальники де? Можуть хіба снитися… 

— Це пляж, — сказала Тіфані. — Що ти таке верзеш? 

— Не знаю… воно само, — відповів ропух. — Ти б могла мене поставити на землю? Чую, мігрень насувається… 

Тіфані поставила ропуха на землю, а той почимчикував до водоростей, що лежали неподалік. Звідти небавом почулося цямкання і приплямкування. 

Море стихло. Море було спокійне. Саме час, підказував здоровий глузд, щоб сталося щось жахливе. 

Але нічого не сталося. І знову — нічого. Погіршай узяв камінець і поклав собі до рота — а раптом це щось солоденьке! 

А тоді ні з того ні з сього почувся шум з маяка. Тіфані розібрала приглушені вигуки і гупання, і — раз чи двічі — брязкіт скла. Гупнуло щось важке, ніби падаючи з гвинтових сходів і рахуючи кожну сходинку. 

Двері відчинилися. Вийшли Нак Мак Фіґлі. Вигляд у них був вдоволений. 

— Все гаразд, — оголосив Пограб. — Чисто. 

— А що це за шум був? 

— Шум? То була перевірка, — відповів Вулі. 

— Малю-сі-сі-сі-кі! — верескнув Погіршай. 

— Я прокинуся, коли пройду у двері, — сказала Тіфані, витягуючи Роланда із човна. — Так завжди було. І цього разу спрацює. Це ж мій сон. 

Тіфані поставила Роланда на ноги і звернулася до фіґля, що стояв найближче: 

— Ти понесеш Погіршая? 

— Ая. 

— І ти не загубишся, не нап’єшся? 

Пограб прибрав ображеного вигляду: 

— Ми ніколи не губимося! — вигукнув він. — Ми завжди знаємо, де ми є! Може, ми іноді і плутаємо, де все решта є, але то вже не наш клопіт! Нак Мак Фіґлі ніколи сі не гублять! 

— А напиваються? — спитала Тіфані, волочачи Роланда до маяка. 

— Так, панночко, не міняйте тему: в житті такого не було, щоб ми розгубилися! Правда, хлопці? — спитав Пограб. 

Почулося ствердне перешіптування. 

— Слова «загубитися» і «Нак Мак Фіґлі» взагалі не можна поєднувати в одному реченні! 

— А напиватися? — не вгавала Тіфані, кладучи Роланда на гальку. 

— То інші губляться, ми — ніколи! — оголосив Пограб. — І цим я хочу поставити кр-р-рапку над і! 

— Сподіваюся, в маяку не буде ніякого пійла, — сказала Тіфані і засміялася. — За винятком гасу від лампи, але хто б це пив! 

Фіґлі враз притихли. 

— А то що таке? — спитав Дурноверхий Вулі, чітко вимовляючи кожне слово. — Часом не таке в великому бутлі? 

— З таким черепком з костомахами на етикетці? — запитав Пограб. 

— Мабуть, так, — відказала Тіфані. — І хто його вип’є, тому буде дуже-дуже погано. 

— Справді? — спитав Пограб задумливо. — Оце на маєш… А наскільки погано буде тому, хто його вип’є? 

— Так погано, що аж вмерти можна, — відповіла Тіфані. 

— Але ми вже й так мертві, — сказав з полегшенням Пограб. 

— Ну тоді