Федеріко Андахазі - Конкістадор

переконань. Кетца розумів, що від самого початку його життя було безугавною боротьбою. Він показав себе сміливим воїном, вигравши битви одна за одною: борючись разом з батьком Тепеком, він урятувався від жертвоприношення, чинив опір хворобі й своєму заклятому ворогові, жерцю Тапацоллі. Кетца розумів, що не має права сумніватися в Кейко. Хіба він сам не перетнув океан, шукаючи відповіді на загадку власного існування? Може, розшуки міфічного Ацтлану народилися не лише від жаги дізнатися минувшину мешикського народу — чи не була то спроба розгадати загадку власного походження? Адже Кетца знав, що його справжні батьки загинули від рук мешикських воїнів, а тлатоані, якому він служить, — спадкоємець того, хто наказав їх убити. Кетца усвідомлював, що його улюблене місто, Теночтитлан, відповідальне за трагедію в його родині, й це саме місто подарувало юнакові все, що він так любив: названого батька — Тепека, одну з його майбутніх дружин — Ішою і найближчих друзів — і тих, що живі, і тих, пам’ять про яких дісталася разом з Кетцою незнаних досі берегів. А ще місто подарувало синові Тепека можливість опинитися там, де ніхто до нього раніше не бував. Попри те, що його й усиновили, він лишався чужинцем у Теночтитлані; хоч і належав до шляхетного роду, проте став вигнанцем. Мабуть, тому Кетца завжди почувався серед поневолених рабів, масеуате та найбідніших злидарів як серед своїх. Тому він так прагнув поєднати народи Долини — адже вірив, що вони всі брати, що походять з Ацтлану, він не різнив їх між собою й гадав, що Уїцилопочтлі лише прирікає їх на безглузді та братовбивчі війни. Й ось тепер, споглядаючи Кейко, яка, стоячи на палубі, на самоті боролася з тугою та повеліннями долі, Кетца сповнювався впевненістю, що він мусить повести ескадру вперед заради бога життя. Молодий капітан усвідомлював, що його мандрівка є лише прологом перед початком найбільшої з усіх воєн. Але битися можна було лише в ім’я Кетцалькоатля, а не Уїцилопочтлі, — бо інакше війну буде програно ще до її початку.

Ось так міркував Кетца, коли один з його матросів знову прокричав з верхівки щогли:

— Земля!

16

Пірати Середземномор'я

Коли кораблі наблизилися до берега, Кетца розгледів удалині пагорб, на верхівці якого височів храм, зведений на честь Царя Христа. Можливо, то все через тугу, але капітанові мешиків раптом спало на думку, що те узвишшя — витвір людських рук, він був переконаний, що перед ним стоїть піраміда, й ще довго мав у цьому певність. Саме тому Кетца назвав цю затоку ім’ям Аїлуїкатль Ікпак Тламанакаллі, що означало «піраміда над морем». Цю назву Кетці було вимовити набагато простіше, ніж «Марсель», як було зазначено на одній з карт, які капітан мешиків отримав з рук адмірала її величності.

На відміну від висадження в Уельві, яке відбувалося без зайвого галасу, у Марсель заходили через головну портову затоку. Після феєрверку й решти урочистостей на його честь, з якими їх зустріли в Іспанії, безпідставно було ховатись, наче розбійникові. Урешті-решт він є уповноваженим послом, який діє не лише від імені власного тлатоані, а й від імені королів Арагону та Кастилії. Поволі наближаючись до Марселя, Кетца переконався, що це порт, оточений невеликим містечком, ніби усі ці прості, але ошатні білі будиночки з червоними дахами, розсипані обабіч затоки, колись у давнину завезли сюди на кораблях. Попри чимало суден, які входили й виходили з порту чи ставали на якір у марсельській затоці, маленька мешикська ескадра враз впала в очі: всі моряки, що були на суші чи лишались на палубах, стежили поглядами за дивакуватим кораблем, оздобленим пернатою змією. Усіх вразила зовнішність моряків у дивному вбранні: наприклад, Кетца був одягнений у свій бойовий нагрудник, намисто й браслети, але замість убору з пір’ям його голову прикрашав капелюх іспанського капітана — дарунок касика Севільї. Решта членів екіпажу без вагань теж поєднали одяг, взятий в Уастеці, з одежинами, які виміняли у місцевих мешканців в Іспанії. Жителі Марселя ніколи не бачили таких кораблів, до того ж не могли збагнути, чому жовтошкірі чужинці у дивному вбранні керують ще й каравелою, безперечно, іспанською. Тубільці радо висміяли б цю надзвичайну ескадру, якби не її грізна зброя: гармати, аркебузи, луки, стріли, списи…

Мешики вільно просувались уздовж широкої пристані, але, щойно вони замірились кинути якорі, три місцеві кораблі під конвоєм провели їх аж до хвилеріза. Кетца та Маоні на своїх кораблях красномовними жестами дякували за такий прийом. На одному з кораблів спалахнуло жерло аркебузи, а слідом пролунало кілька спалахів та хлопків. Капітан мешиків спершу гадав, що то вітальний салют, як в Уельві, але коли одне з ядер влучило у палубу каравели, частково зламавши огорожу, Кетца збагнув, що так гостей не стрічають. Маоні чекав команд капітана, готовий у будь-яку мить дати відсіч. Але Кетца вирішив, що завбачливіше буде зберігати спокій і пояснити тубільцям, що мешики прибули без жодних лихих намірів. Один з кораблів наблизився, і його капітан наказовим тоном заговорив невідомою мовою, сповненою воркітливих звуків, які ніби вимовлялися гортанню, а не язиком. Керманич мешиків не знав, що відповісти, адже, відверто кажучи, не зрозумів жодного слова. Він спромігся лише пробурмотіти на те якесь кастильське вітання. А ось Кейко, приголомшивши увесь екіпаж, заговорила з капітаном тією ж незбагненною мовою. Кетца зрозумів, що, попри молодість, його майбутня дружина пережила набагато більше, ніж будь-яка її однолітка.

Членів експедиції змусили залишити зброю на борту, висадили на землю і провели у понуру будівлю неподалік порту. Пояснення, які давала Кейко, були для тубільців непереконливими. Почали допит: капітан прагнув дізнатися, звідки вони сюди втрапили і яким чином дістали іспанську каравелу. Він, певно, гадав, що каравелу взяли на абордаж, команду повбивали, а цінний вантаж присвоїли. Тубілець голосно розреготався, коли Кейко переказала слова юнака про те, що вони пливуть з Іспанії, а озброєну каравелу з усім вантажем і зброєю йому подарувала Ізабелла Кастильська, королева, власного персоною. Цих слів стало на те, щоб капітан негайно скомандував конфіскувати обидва судна. А ще, гадаючи, що дівчину викрали, він звільнив Кейко від ватаги цих диких піратів, яких наказав негайно кинути за ґрати.

Кетца, обігнувши півсвіту, вислизнувши з пазурів таїнів та канібів, уникнувши нещасть, голоду та жертовних вогнищ в ім’я Царя Христа, тепер на власні очі бачив, як зазнає краху його експедиція.

Неспроможний нічого змінити, він лише споглядав, як загін тубільців веде Кейко геть.

17

Повстання койотів