Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

Гість сидів і слухав звук її кроків. Він глянув у вікно, перш ніж зняв серветку, і знов почав трапезу. Він проковтнув шматок, підозріло поглянув у вікно, проковтнув іще шматок, підвівся і з серветкою в руці пройшовся по кімнаті та опустив штору до білого мусліну на нижніх шибках. Кімната поринула в сутінки.

Покінчивши з цим, він повернувся з полегкістю за стіл і взявся до страви.

— Бідолаха, з ним стався нещасний випадок, або він переніс операцію, або щось іще, говорила тим часом місіс Голл. — Як налякали мене його бинти, будьте впевнені!

Вона поклала в пічку ще трохи вугілля і розвісила одяг незнайомця на спеціальній підставці, щоб висушити.

— І окуляри! Він більше скидався на водолаза, ніж на звичайну людину!

Вона повісила на підставку і його кашне.

— І тримав серветку біля рота весь час. Говорив крізь неї! Мабуть, йому дуже боляче... може бути.

Вона обернулася, як людина, котра раптом щось пригадала.

— Благослови Боже! — сказала вона. — Ти вже зробила картоплю, Міллі?

Коли місіс Голл прийшла, щоб прибрати зі столу, її думка щодо того, що рот незнайомця поранений або понівечений і він дуже страждає, підтвердилася, оскільки він курив і весь час, що вона була в кімнаті, не послабив шовкової хустки, що її обернув навколо нижньої частини обличчя, щоб піднести люльку до рота. Але це була не забудькуватість, вона побачила, що він поглядав на люльку, коли вона пригасала. Він сидів у кутку, спиною до вікна і говорив тепер, поївши і зігрівшись, не так роздратовано й уривчасто, як раніше. Вогонь кидав червоні відблиски на його сині окуляри.

— У мене залишився багаж, — сказав він, — на станції Бломблгерст.

І він запитав її, як можна за ним, а потім досить чемно схилив забинтовану голову на знак подяки за пояснення.

— Завтра? — сказав він. — Немає швидкої доставки?

І, здається, дуже засмутився, коли вона відповіла «ні».

Чи вона впевнена? Немає жодної людини з візком, яка може доставити багаж?

Місіс Голл не відмовлялась відповідати на його запитання, і почалася розмова.

— Тут дуже крута дорога, сер, — сказала вона у відповідь на запитання про візок, а потім, згадавши, мовила: — Тут був нещасний випадок, понад рік тому. Перекинувся екіпаж. Усі загинули, крім кучера. Нещасний випадок, сер, — це ж один момент, чи не так?

Але гостя не так легко було розговорити.

— Певно, — сказав він крізь хустку, спокійно дивлячись на неї крізь непроникні окуляри.

— Але часу, щоб одужати, потрібно багато, чи не так? Колись син моєї сестри порізав руку косою, спіткнувся і впав на неї, і — благослови Боже! — він три місяці ходив із зав’язаною рукою, сер. Ви не повірите. Я тепер так боюся коси, сер!

— Я цілком можу зрозуміти це, — сказав гість.

— Він боявся, що доведеться робити операцію... так йому було погано, сер.

Приїжджий уривчасто засміявся, але, здавалося, проковтнув сміх.

— Невже? — спитав він.

— Так, сер. І не до сміху було тим, хто доглядав його, а моя сестра все возилася зі своїми малюками... Забинтовувати, сер, розбинтовувати. Отже, насмілюся сказати, сер...

— Дайте мені сірники, — раптом різко сказав гість. — Моя люлька згасла.

Міссіс Голл ураз замовкла. Це було, звичайно, неввічливо з його боку — отак урвати її після того, що вона йому розповіла. Вона здивовано поглянула на нього, проте згадала про два соверени і пішла по сірники.

— Спасибі, — сказав він, коли вона принесла їх, відвернувся від неї і знову втупився у вікно.

Очевидно, він був надто чутливий до теми операцій та бинтів. Вона так і не насмілилася сказати те, що хотіла, його поведінка розсердила її, і Міллі добряче перепало того дня.

Приїжджий залишався у вітальні до четвертої години, не даючи приводу для візитів. Здебільшого він сидів у темряві перед каміном, курив люльку — можливо, дрімав.

Раз чи два можна було почути, як він перегрібає вугілля, і було чутно, як він хвилин зо п’ять походжав по кімнаті. Здавалося, він розмовляє сам з собою. Потім крісло заскрипіло — він знову сів.

Розділ II

Перші враження містера Тедді Генфрі

О четвертій годині, коли вже було досить темно, місіс Голл зібралася на силі, щоб піти і запитати гостя, чи хоче він чаю, до буфетної прийшов Тедді Генфрі, годинникар.

— Мій Боже! Місіс Голл, — сказав він, — яка жахлива погода для тонких чобіт!

На вулиці падав сніг.

Місіс Голл погодилася і помітила у нього в руках сумку з інструментами.

— Містере Тедді, — сказала вона, — коли ви вже тут, я буду рада, якщо ви подивитеся старий годиннику вітальні. Він іде і правильно вибиває час, але годинна стрілка завжди стоїть на шостій.

Вона провела Тедді Генфрі до вітальні, постукала у двері й увійшла.

Коли вона відчинила двері, її гість сидів у кріслі перед каміном і, здавалося, дрімав, звісивши перев’язану голову. Єдиним світлом у кімнаті було червоне зарево від вогню. Обличчя незнайомця було опущене. Усе було тьмяним, непевним і незрозумілим, тим більше що очі їй були засліплені після яскравого освітлення в буфетній. На мить їй здалося, що рот незнайомця — величезний, неймовірних розмірів, він ніби поглинув усю нижню частину його обличчя. Це відчуття тривало лише мить: біла пов’язка на голові, жахливо вирячені очі, і цей величезний рот. Потім гість заворушився, почав підніматися в кріслі, підняв руку. Вона відчинила двері ширше, щоб у кімнаті було світліше, і побачила його виразніше, з хусткою, що, як і раніше, закривала його обличчя. Тіні ввели її в оману...

— Ви не заперечуєте, сер, цей чоловік подивиться на годинник, сер? — запитала вона, оговтавшись від миттєвого шоку.

— Подивиться на годинник? — сказав він, дивлячись сонно, а потім, немов приходячи до тями: — Звичайно.

Місіс Голл пішла за лампою, а гість встав і потягнувся. Потім з’явилося світло, і містер Тедді, ввійшовши, побачив забинтовану людину. Він, за його власними словами, «сторопів».

— Добридень, — сказав незнайомець, як потім висловився містер Генфрі, «ніби лобстер».

— Я сподіваюся, — сказав містер Генфрі, — що не заважаю.

— Та нічого, — сказав незнайомець. — Хоча я вважав, — сказав він, звертаючись до місіс Голл, — що цей номер дійсно для