Володимир Кузнєцов - Закоłот. Невимовні культи

заклякли. Бріджит кутиком ока роздивилася їх. Двоє розфарбували собі щоки білою фарбою — здається, намагалися імітувати якісь окультні символи, але вочевидь безтямно і невдало. Один мав великого пневматичного ключа, який, мабуть, збирався використовувати як довбню. Під час інструктажів про ефективність ударної зброї в штучній гравітації він, певне, куняв.

— От дивлюсь я зараз на тебе і загадуюсь над питанням, — раптом хрипко промовила Іва. — А що як ти мала стати носійкою? Однією з обраних? Чи не покарають мене за твоє вбивство? Що мені буде, якщо ти судилася для самого Фатаґви? Ні, в безодню це! — вона слабко посміхнулася. — Я вже достатньо заплатила. Майло, мій Майло! Дитя смерті й страждання, не такої долі я бажала тобі… Від народження печатка потойбічних богів лежала на тобі, чому ж тебе оминув їхній погляд?

Повільно спустившись на палубу, Брідж вхопилася за край ліжка, ледь притомна від слабкості, що пекучими струмками розтікалася тілом. Вона підсвідомо потягнулася долонею до рани, але зупинилася, не наважившись торкнутись того згустку рубінового желе, що в такт диханню тріпотів на її животі.

— А чи не ти сама, тупа хвойдо, поклала його на жертовний вівтар, щоб тепер ремствувати? — скривилася вона. Кожне слово вогнем відлунювало в нутрощах, але біль допоміг додати голосу зневаги.

Боген завмерла, наче слова Брідж стали ляпасом, що зупинив істерику.

— То ти вважаєш усіх нас, хто повстав проти імперії, лише жертвами? Гадаєш, що ми добровільно готові приректи себе на мученицьку смерть, аби… аби… чорна безодня, я не можу навіть придумати, що таке можна пообіцяти, щоб змусити людину піти на смерть!

Вона озирнулася на своїх спільників, наче запрошуючи їх оцінити жарт. Ті заусміхалися, один щось прошепотів іншому, той коротко реготнув. Бріджит мовчки спостерігала за всім цим. Під час навчання їм розповідали про такий тип психологічного захисту. «Не смерть, а сила»… Еге, точно. Краще поберегти сили.

— Майло від народження був відмічений, — вела далі Іва. — Ти сама це побачила. Червона смерть мала б забрати його ще до народження — а разом із ним і мене, бо важкувато жити з гниючим мерцем в утробі, чи не так? Добре, що моя мати знали, що робити. Вони ледь не задушили мене, коли я з’явилася вдома вагітною, але… але коли постало питання, якою ціною можна врятувати мене й дитину, вони не зволікали. Час довів, що її вибір був правильним — бо ніколи потім я не відчувала каяття чи суму за батьком. Стара відьма знала, що робила — порятунок моєї кар’єри був лише приводом діяти. Коли Майло народився, він уже був обіцяний потойбічним богам. А потім, спромігшись влаштувати його на «Сінано», я довела, що він був не тільки вірним, як тисячі інших, але й обраним. Тим, ким усе мало розпочатися…

Бріджит відчула позив нудоти, настільки раптовий та потужний, що не спромоглася його стримати. Рот наповнився гіркотою. Вона сплюнула, побачивши брудно-червону нитку, що потяглася від її губ.

— Як на мене, — вишкіривши потемнілі від крові зуби в химерній подобі посмішки, мовила вона, — це все ще жертва. Твоя жертва богам, які до того самі ж тебе й покарали.

Матроси заворушилися, почулося невдоволене бурмотіння, радше схоже на глухе гарчання. Але Боген лишилася спокійною.

— Він не жертва, — заперечливо похитала вона головою. — Як і жоден з нас. Хвороба, яку відвела мати, не тільки не вбила його. Вона зробила його міцнішим. Загартувала, готуючи до справжньої долі. Майло мав стати вмістилищем для богоподібної істоти. Але… але його не обрали. Вогняний пройшов крізь мого сина, не затримавшись, лише спалив своїм доторком. В інших вимірах, інших законах. Тепер мій Майло живий і неживий водночас. Його стан — лише відлуння вогняної смерті, яку вампір дарував йому в іншому, граничному всесвіті. Він став циндрою — першим на цьому кораблі.

— Це саме те, що ти отримуєш, коли служиш ворогам…

Велика червона куля відірвалася від живота Брідж і, повільно спланувавши, розтеклася палубою.

— Він мав стати якорем, що утримуватиме Вогняного вампіра в цьому струнному ландшафті. Обраним! Благословенним! І, знаєш, моя понівечена лялечко, я гадаю, що це сталося через тебе. Ти здалася їм принаднішою оболонкою. Саме тому його не обрали…

Боген знов навела зброю на Бріджит. Просто межи очі. Її спільники, знепокоєні, заворушилися.

— Пані, вона вже підготовлена до жертвоприношення! — вигукнув один. — Нові сили нам зараз конче потрібні, гальмування імпульсу вже розпочалося, коли буде скинуто швидкість, слід чекати абордажу… Ми маємо…

— Заціпся, — відрізала Боген холодно. — Не тобі, хробаку, визначати плани. До того ж… вона так чи інак сама здохне за кілька годин. Ця посудина… вже тріснула. Навіть циндра вийде кволою.

— Але ж, пані…

— Заціпся! — вона розвернула зброю на нього.

У вухах Брідж немов лунав велетенський дзвін, перед очима все пливло, а вогонь у череві, здавалося, от-от спалить усі нутрощі, залишивши по собі тільки чорний стовп хребта. Кутиком ока вона бачила, що Касандра, і досі непритомна, вся напружилася і наче вслухається в щось. Від шкіри дівчини в холодному приміщенні здіймалася пара. Так само як і від самої Бріджит, як вона з подивом помітила.

Час уповільнився. Не фігурально, через суб’єктивне сприйняття, ні. Він розтягнувся, наче відсік раптом опинився в гравітаційному колодязі. Звуки зникли, ніби опинившись за межами якогось невидимого кокона. Натомість вона почула дещо інше — те, що чув мисливець Тольґа, те, що поглинало його і водночас насичувало силою.

Те, що він звав Піснею. Субстанція незліченної кількості вимірів, що її намагався незграбно і спрощено передати в двомірному просторі невідомий автор Богенівського записника.

Бріджит випросталася і зробила крок уперед.

XIX

У своєму командному вузлі, більше схожому на машинну залу, на кшталт серверної, командор фон Зіверс міг би здатися авангардистською інсталяцією. В центрі вібруючої, мерехтливої мішанини приладів та терміналів він стояв нерухомий і оголений, з відкритими панелями на грудях і спині, руках та навіть черепі. Численні волокна єднали його з робочими консолями, перетягнуті пластиковими стрічками оберемки тонких кабелів підходили до конекторів, а потім розходилися до обчислювальних блоків. Долоні розкинутих руною Тейваз рук розпадалися на сегменти, з яких тентаклями відходили десятки мікроманіпуляторів, і кожен був з’єднаний з якимось елементом керування на терміналах та приладах. Сиґіли на біополімерній плоті пульсували в етерно-магнітному полі, немов збурення у грозовій хмарі, прадавні печатки відлунювали у вирах квантового коду. Наче павук у багатовимірному мереживі з матерії та інформації, Вольфрам фон Зіверс реагував на кожний, навіть ледь відчутний, її сигнал. Жодної візуальної чи звукової інформації тут не виводилося