Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло

Мов почутив, про що мова мовйлась.

— Ти б хоч моргнув, дурню!

— А чи мені треба?

— Не треба? Ага, чотирнадцять пряжок по голій!

Сотні розбились по околичніх поміщицьких маєтках.

Удень косили поміщикам клевер і лугову траву, вночі на відведених. ділянках пасли стриножені коні, при димку ба-, гаття гуляли в карти, розказували казки, дуріли.

Шоста сотня наймитувала у великого польського поміщика Шнейдера. Офіцери жили у флігелі, гуляли в карти, пиячили, юрмою залицялись по управителевої дочки. Козаки отаборились за три верстви від садиби. Ранками приїздив до них бігунками пан управитель. Товстий поважний шляхтич уставав з бігунків, розминаїрчи затерплі жирні ноги, і незмінно вітав "козаків" помахуванням білого з лакованим козирком, кашкета.

— Іди з нами косити, пане!

— Жир іди розтряси трошки!

— Бери косу, бо параліч ухопить!..-—кричали з білих шерег козаки.

Пан дуже спокійно собі посміхався, витирав каймистою хусткою рожеву лисину і йшов, з вахмістром відводити нові ділянки покосів.

Опівдні приїздила кухня. Козаки вмивались і йшли по їжу. їли мовчки, зате вже під час пообіднього півгодинного відпочинку надолужували розмови.

— Трава тут погана. Супроти нашої степової не вийде.

— Пирію майже немає.

— Наші на Донщині тепер уже покосили.

— Швидко і ми закінчимо. Вчора молодик народився, дощ обмиватиме.

— Скупий поляк. За працю хоч би по пляшці на брата дав.

— Ого-го-го! він за пляшку у вівтарі...

— От, братця, що воно за знак: що багатший то скупіший? ' ,

— Це в царя спитай.

— А дочку поміщицьку хто бачив?

— А що?

— М'я-а-сис-та дівка! ,

— Баранинка?

— Еге ж.

— Сиру б її хрумкнув...

— Правда чи ні, гомонять, що за неї з царського род ; сватались?

— Простому хіба такий шматок дістанеться?

— Хлопці, якось чув брехню, ніби височайший огляд нам буде.'

— Котові робити нічого, так він...

— Ну, ти облиш, Тарасе!

— Дай димнути, га?

— Чужак-диявол, з довгою рукою під церкву!

— Диви, служиві, у Федота і плям добрий, а куру немає.

— Самий попіл лишився.

— Тю, брате, розбуй дивила, там вогню, як у доброї баби!

Лежали на животах. Курили. Пекли на сонці оголені

спини, аж червоніли. Осторонь чоловіка з п'ять старих козаків допитувались одного з молодих.

— Ти якої станиці?

— Єланської.

— З цапів, значить?

— Так точно.

-т— А чим у вас там сіль возять?

Недалеко на попонці лежав Крючков Кузьма,, нудився, намотував на палець рідку поросль вусів.

— Кіньми.*

— А ще чим?

— Волами.

— Ну, а тараню з Криму везуть чим? — Знаєш, такі воли ", з грудками на спині, колючки жруть... як їх звати?

— Верблюди.

— Охо-хо-хо-ха!..

Крючков ліниво підводився, йшов до того, що проштрафився, по-верблюжачи горблячись, витягуючи борлакувату шафранно-смугляву шию, на ході скидав очкура.

— Лягай!

А вечорами в опаловій червневій темряві в полі кола вогню:

Поїхав козак на чужину далеку,

На добрім своїм коні воронім Свою він країну навіки покинув...

Побивається срібний тенорок, і баси стелять оксамитовий густий сум:

Йому не вернутись у батьківський дім.

Тенор мов по щаблях* підноситься в височінь, пориває:

Даремно козачка його молоденька Уранці й надвечір на "північ глядить.

Усе виглядає, — з далекого краю,

Коли ж її любий козак прилетить.

І багато голосів дбає за пісню. Тому й густа вона і хмільна, мов та брага поліська.

А там за горами, де б'ють хуртовини,

Узимку морози люті тріщать,

Де зсунулись грізно і сосни й ялини,

' Козацькії кості під снігом лежать.

Розказують голоси немудру повість козацького життя і тенор-підголосок трипотить жайворонком над квітневою талою землею.

Козак, помиравши, просив і благав,

Насипать могилу йому в головах.

Разом з ним тужать баси:

Хай там на могилі калинонька рідна,

Росте і цвіте у яскравих квітках.

Коло другого багаття менше народу, і пісня інша:

З моря бурхливого, та з Озівського,

Кораблі на Дін пливуть.

Повертається додому Отаман молодий.

Коло третього—віддалік вогню, покашлюючи від диму" в'яже сотенний балакун мудровані петлі казки. Слухають з увагою, зрідка лише, коли герой оповідання надто вже ловко викручується з каверз, що підстроювали йому москалі та нечиста сила, в смузі вогню промайне біль чиєїсь долоні, лясне по халяві чобота, прокурений пирхливий голос вигукне захоплено:

— Ах, рази-розрази, от здорово!

І знову текучий, безперервний голос оповідача.

Через тиждень після того,' як полк прийшов на лунки, осавул Попов покликав сотенного коваля і вахмістра.

— Як коні? — до вахмістра.

— Нічого, ваше благородіє, дуже приємно навіть. Жолобки на спинах вирівняли. Поправляються.

Осавул, у стрілку зсучив чорний вус (звідсіля і прикладка — Чорногуз), сказав:

— Некез від кемендира пелку полудити стремена і вудила. Відбудеться висечейший оглед пелку. ІЦеб все було з блиском: що сідельце, що інше. Щеб на кезеків було любо глянути. Коли, бретіку, буде готово?

Вахмістр глянув на коваля. Коваль глянув на вахмістра. Обоє глянули на осавула.

Вахмістр сказав:

— Мабуть, що до неділі, ваше благородіє?—і почтиво доторкнувся пальцем до власного, запліснілого в тютюновій зелені вуса.

— Гледи мені! — грізно попередив осавул.

З тим і пішли вахмістр з ковалем.

З цього дня > почали готуватися до найвищого огляду. Іванков Михайло, син каргінівського коваля, — сам тямущий коваль, — допомагав лудити стремена і вудила, інші поверх норми скребли коні, чистили вуздечку, терли битою цеглою трензелі і металеві частини кінського убору.

За тиждень полк блищав як новенький двугривений. Полискувало глянцем усе, починаючи від кінських копит до козацьких облич. В суботу командир полку, полковник Греков, оглядав полк і дякував панам офіцерам за ретельне підготування та за бравий вигляд.

Розмотувалася блакитна пряжа липневих днів. Гладшали від ситих кормів козацькі коні, тільки козаки тривожаться, точать їх здогади; ні слуху, ні духу про височайший огляд. Тиждень минав у непевних розмовах, у поспіху, в готуванні. Колодою по голові наказ: — виступали на Вільну.

Надвечір були там. По сотнях другий наказ: ховати до цойґгавзу скрині з козацьким добром і приготуватись, до можливого виступу.

— Ваше благородіє, до чого б це? — потерпали козаки, випитуючи в чотових офіцерів правди. Офіцери плечиками знизували. Самі за правду семишника заплатили б.

— Не знаю.

— Маневри в присутності государя будуть?

— Невідомо тим часом.

Отакі офіцерські відповіді козакам на втіху. Дев'ятнадцятого липня вістівецЬ полкового командира надвечір встигнув шепотнути приятелеві, козакові шостої сотні Мрихину, що днювалив на стайні:

— Війна, дядю!

— Брешеш ?

* — Істинний бог, а ти цить!

На ранок полк вишикували дивізіонним порядком: вікна казарм тьмяно виблискували порохнявим розбризком шибок. Полк кінно чекав командира.

Перед шостою сотнею на підбористому коневі — осавул Попов. Лівою рукою у білій рукавичці натягує поводи. Кінь бочить голову, вигнувши Колувату шию, чухає морду об зв'язку грудних м'язів.

Полковник вихопився з-за рогу казармного корпуса, боком поставив коня перед лавами. Адьютант дістав хустку, гоже відставивши плеканий мізинець, але висякатись не встиг. У беззвучно дренькотючу тишу полковник кинув:

— Козаки!.. — і владно привернув до себе загальну увагу.

"От воно", — подумав кожний. Пружинилось нетерпляче

хвилювання. Митько Коршунов досадливо штовхнув підбором свого коня, що переступав з ноги на ногу. Поруч з ним, у шерезі міцною поставою завмер Іванков, слухав, зівласто роззявив тригубий. рот з чорнотою нерівних зубів. За ним мружився, горбатячись, Крючков, ще далі по-кін-ському стриг хрящами ушей Лапін, за ним виднівся рубчасто виголений борлак Щеголькова.

— ...Німеччина нам оповістила війну.

По вирівнених шерегах шелестіння: — "Х-х-х-ш-ш-ш-ш,— наче по полю визрілого чорнобілого ячменю пройшлась, гуляючи, вітрова хвиля. Зойком різнуло слух кінське іржання. Округлені очі і квадратова чорнота раззявлених ротів у бік першої сотні: там, на лівому крилі заіржав кінь.

Полковник говорив ще. Розстановлював у потрібному порядкові слова, намагався розпалити почуття національних гордощів, та перед духовними очима тисячі козаків не шовк чужих прапорів з шарудінням стелився до ніг, а своє буденне, рідне-кревне, розметавшись, кликало, голосило: жінки, діти, коханки, незібраний хліб,— осиротілі хутори, станиці...

"...За дві години вантажитись на потяг", — одиноке, що залишилося в пам'яті кожного.

Жінки офіцерів, товплячись недалечко, плакали в хусточки; до казарми купами роз'їздились козаки. Сотник Хопров майже на руках ніс свою біляву вагітну польку-дружину.

До вокзалу полк ішов з піснями. Заглушили оркестру, і напівдорозі вона конфузливо замовкла. Старшинські жінки їхали візниками, на пішоходах пінився барвистий натовп. Жорствовий порох сіяли кінські копита і, глузуючи з свого та чужого горя, стаючи лівим плечем, так, що тремтливо їжився синій наплічник, кидав заспівувач охальні слова стидної козацької:

Дівчина красна, щуку я піймала.

Сотня, навмисно зливаючи слова, під акоманьямент недавно кованих кінських копит, н'есла до вокзалу, до червоних вагонів лишенько своє — пісню.

Щуку я, щуку я, щуку я піймала.

Від хвоста сотні, весь багровий від сміху та збентеження, скакав до пісельників полковий адьютант. Заспівувач, на відліг заносячи, кидав поводи, цинічно підморгував у густий на пішоходах тиск жінок, що проводили козаків і по паленій брондзі його лиць до чорних вусиків стікала гірка полинова настойка, а не піт.

Дівчина красна, юшку я варила,

Юшку я, юшку я, юшку я варила.

На колії застережливо тверезо ревів, набираючи пари, паротяг.

Ешельони... Еіііельони... Ешельони... Ешельони без ліку!

Артеріями країни, залізницями до західнього кордону .жене збаламучена Росія сірошинельну кров.

VIII.

В містечку Торжок полк розбили на сотні, на підставі наказу штабу дивізії, послали під оруду 3-го армійського піхотного корпусу. Пройшовши похідним порядком до містечка Пелікаліє, вона виставила пости.

Кордон охороняли ще наші прикордонні частини. Підтягувались піхотні частини і артилерія. Надвечір 24 липня до містечка прибув батальйон 108-го ГлібівсЬкого полку і батарея. В поблизькому фольварку Олександрівському був пост з дев'яти козаків під командою чотового урядника.

Вночі проти 27 осавул Попов викликав до себе вахмістра і козака Астахова.