Бенно Фелькнер - Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер

— Мій чудовий заклад усе той самий, шерифе, тільки фасад трохи зносився та й сама я також! Але ми з вами порозуміємося, правда?

Доротея всміхнулася — велично й водночас немов прохаючи бути поблажливим до неї, — і кокетливо схилила набік голову.

Бренкер був трохи сердитий на Слейтера, що той його лишив напризволяще.

— Прошу, сідайте, — вдруге запропонував він Доротеї.

Та вона спитала чарівним голосом:

— А хто цей джентльмен, що так уперто показує мені свої широкі плечі? Чи, може, це зовсім не джентльмен?

Тоді Слейтер обернувся, і на його поораному зморшками виду розквітла ясна, молодеча усмішка.

— Господи боже! Гол Слейтер! — вигукнула Доротея і кинулася до нього.

Всю її величність як рукою зняло. Вона обіймала Слейтера, термосила, розповідала сама й засипала його запитаннями. Гол Слейтер був радий не менше за неї, проте, вірний своїй вдачі, тримався мовчки, майже напружено.

— Подумати тільки, я знову побачила вас! І ті самі очі, що й колись! Вони й досі часом метають іскри? От тільки зморшки… О боже, і в мене теж вони є, Голе. Ви тоді раптом зникли з одною дівчиною. Ви з нею одружилися? — Гол кивнув. А Доротея не вгавала: — Добре вчинили. А де вона? Може, тут? — Гол знову кивнув. — Я навідаюсь до неї! І діти є?

— Є хлопець.

— Гол Слейтер має хлопця! Я йому подарую поні й візочка!

Тепер уже Гол Слейтер не витримав і зареготав. Доротея вражено відсахнулася.

— Йому двадцять років, Доротеє!

— О господи… справді, роки йдуть… Тоді він дістане коня, найкращого коня, що…

Гол Слейтер узяв її під руку. Тієї миті з’явився й Док.

— Диви, як тут усе складається, — озвався він приємним голосом і підійшов до Гола Слейтера. — Яка радість, золото знову звело нас докупи!

Потім він поздоровкався з шерифом і відрекомендувався:

— Я лікар, є вже для мене якась робота, шерифе?

Док скинув чорного крислатого капелюха. Чуб у нього був рідкий і геть сивий. Крім того чуба, жовтої шкіри й тонких рук, усе в Дока було чорне. Навіть лагідні очі були мов ті вуглики. Вбраний він був у довгий, аж за коліна, чорний сурдут і вузькі штани, пристебнуті гумками до черевиків. Огрядному, але не високому шерифові Док сягав тільки по плече.

— Авжеж, Доку, — відповів замість шерифа Слейтер, — ти прибув дуже вчасно. Одного вже різонули ножем, а другий зламав руку й ніяк не вичухається.

— То ходімо.

— Ще десять хвилин, хай я дізнаюся хоч найважливіше, — попросила Доротея.

Їй треба було багато про що розпитатися. Рівно за десять хвилин, що їх Док відміряв на своєму великому срібному годиннику, всі підвелися.

— Я відчиню салон сьогодні ж таки ввечері, — запевнила Доротея.

І справді, надворі її люди вже вирівнювали місце на великий намет.

— Ви також, Голе, часом навідуватиметесь до моєї танцювальної зали? — запитала вона Слейтера.

— На жаль, мені, мабуть, доведеться навідуватись, Доро.

— О боже! Я стала набагато спокійніша, Голе.

— Зате гості у вас скоро будуть такі самі, як колись.

Док тим часом приніс свою чорну валізу і разом з Голом та Бренкером подався до пораненого француза.

— Я вчасно прийшов, — мовив він, оглядаючи та чистячи рану.

Тоді швидко перев’язав її і пішов з Голом до Лі Байта. Бренкер відстав від них.

Рука Лі Байта була в поганому стані. Сам він був худий, пригноблений і зажурений своєю бідою. Він ще ні разу не зміг копнути лопатою. Лікар довго оглядав та обмацував руку і врешті сказав:

— Треба зробити дві шини. Де у вас дрова?

Йому хотіли принести лат, проте він подався сам вибирати їх і покликав з собою Гола. А надворі сказав йому:

— Хто тут у вас найдужчий? Пришліть його сюди.

Гол пішов з ним до Тома. Хвилин за десять вони повернулися до намету вже втрьох. Док приготував шини, а Гол примостив на столі короткого дерев’яного бруса.

— Ходіть сюди, Лі, — звелів Док хворому. — Покладіть сюди руку, вільніше, так її краще буде прив’язувати.

Том став наче випадково ззаду і зацікавлено дивився через плече Лі Байтові. Док ще раз обмацав і поторсав руку, знов похитав головою:

— Гм, гм.

Тієї миті Том потяг Лі назад, а Док тим часом схопив його за руку. Лі Вайт опинився ніби в лещатах. Щось хруснуло. Хворий так закричав, що аж люди в навкружніх наметах посхоплювалися з місць.

— Уже все, юначе, — спокійно мовив Док. — Пустіть його, Томе.

Док удруге зламав Лі Байтові кістку. Блідий як смерть, Лі хапав ротом повітря й збараніло дивився на руку. Тоді промурмотів:

— Я й сам би стояв тихо, якби мені сказали.

— Ми знаємо, юначе, — осміхнувся Док.

Усі засміялися. Поклавши руку в шини й забинтувавши її, невеличкий сивий лікар випростався й поплескав хворого по щоці.

— Тепер вона швидко загоїться. За чотири тижні ви вже зможете, голубе, трясти ситом, запевняю вас.

— А платня, докторе?

— Ага, платня. Ви, бачу, ще не знаєте мене. Ну добре, як буватимете в Доротеї, то часом пригостите мене чаркою. Приходьте, може, кістки швидше зростуться.

Док пробув у корктаунців до самого вечора. Він сидів поміж Голом та його дружиною, що теж зраділа, побачивши давнього знайомого. Відразу згадалась минувшина, вони оповідали одне одному шалені історії з колишнього свого життя.

Гол усе підливав Докові, аж Семюел Мур уже почав непокоїтись. Що він надумав? Одначе той добре знав Дока: ніхто ще не зміг похвалитися, що горілкою