Герхард Хольц-Баумерт - Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт

-- Чого це останнiй? -- невдоволено запитала бабуся. -- Ти що, запанiв i не хочеш прибрати посуд? Хай прибирають твої старенькi дiдусь i бабуся, а ти розвалишся в крiслi? Бери кавника i марш!

Оце так виявив увiчливiсть! "Завжди у мене все виходить не так, як слiд", -- сумно подумав я.

Дiдусь, мабуть, помiтив, що у мене зiпсувався настрiй.

-- Ходiмо на прогулянку пiсля кави. Ти ще раз оглянеш наше старе мiсто i все буде гаразд, -- сказав менi дiдусь. Я вмить пригадав маминi настанови: "Не штовхайся мiж людей, а йди збоку. Коли йдеш iз дамою, то тримайся лiворуч. Альфонсе. Це ти добре затям". Правда, бабуся для мене нiяка не дама, а дорога бабуся, мiркував я собi, проте менi саме зараз хотiлося бути винятково ввiчливим. Але ж лiворуч уже йшов дiдусь. Я смикнув його за рукав i попросив:

-- Будь ласка, дiдусю, стань з правого боку. Тут я повинен iти.

Дiдусь знову здивовано подивився на мене.

-- Що з тобою? -- запитав вiн тихо, але сердито. -- Ти змiнився, став якийсь смiшний!

Вiн похитував головою, але зробив так, як я просив. Тепер я йшов бiля бабусi з лiвого боку, ввiчливий i нiжний.

Щоправда, коли ми пiдiйшли до великої калюжi, я розгубився. Iз ввiчливостi я пройшов просто через калюжу, щоб тiльки весь час бути в бабусi з лiвого боку.

-- Альфонсе, -- сказала вона. -- По калюжах не ходять! Я обходжу стороною, а ти не звертаєш... i мене оббризкав!

-- Я ж хотiв тiльки...

-- Еге ж, ти тiльки хотiв, -- передражнила мене бабуся. -- В хлопця наче дiдько вселився!

На щастя, нам зустрiвся дiдусь Мюркельмайєр, товариш нашого дiдуся, i бабуся перестала дорiкати менi. Дорослi привiталися. Я пригадав маминi слова: "Почекай, поки дорослi звернуться до тебе, не встрявай у розмову перший!" I я стояв мовчки, заклавши руки за спину, втупивши в землю очi. Бабуся пiдштовхнула мене. "Еге, значить, поводжусь правильно", -- подумав я. Дiдусь Мюркельмайєр вiдкашлявся, а бабуся, яка нiколи так не говорила, швидко сказала:

-- Ви тiльки гляньте. У хлопця вселився дiдько. Цiлий день такий неввiчливий, чи його блоха вкусила. Може, ти нарештi привiтаєшся з дiдусем Мюркельмайєром?

Я пiдвiв погляд угору i не сказав жодного слова. Спочатку ж повиннi говорити дорослi.

-- Ну, що з тобою? -- сердито запитав дiдусь. Тодi крiзь сльози я сказав:

-- Але ж дiдусь Мюркельмайєр нiчого не говорить, то й я нiчого не скажу.

Бабуся й дiдусь iще дужче розгнiвались, а дiдусь Мюркельмайєр усмiхнувся i погладив мене по головi.

По обiдi ми сидiли мовчки, настрiй у всiх був поганий. Тiльки ввечерi, коли прийшли дiдусi Мюркельмайєр i Поллiх, знову стало весело. В недiлю всi три дiдусi завжди грають у карти. Бабусi це не подобається. "Коли вони грають, то палять люльки, а вiд диму жовтiють гардини", -- каже бабуся.

Три дiдусi грали в карти i були дуже веселi. То один, то другий вигукував:

-- Ану, придави його, Паулю... тепер йому край... поглянь, як вiн сердиться.

Тим часом бабуся готувала для них бутерброди.

У мене сяйнула нова думка. Я ще раз покажу, який я ввiчливий i бiльше не буду. Я хотiв помиритися iз своїм дiдусем, виявивши до нього особливу ввiчливiсть. Отож я обiйшов навколо столу i подивився в карти iнших гравцiв. Пiдiйшов знову до дiдуся i шепнув йому на вухо:

-- У дiдуся Мюркельмайєра два валети i два тузи, а в дiдуся Поллiха все чирви, крiм дев'ятки й сiмки.

Дiдусь Мюркельмайєр грюкнув кулаком об стiл.

-- Тепер усе ясно! -- вигукнув вiн так, що аж шибки задеренчали. (Дужий у нього голос!) -- Спершу хлопчисько не подавав менi руки i мовчав, як риба, а тепер виказує мої карти!

Дiдусь Поллiх теж розсердився. Моєму дiдусевi на превелику силу вдалося заспокоїти їх i переконати, що вiн нiчого не знає i не пiдбурював мене шпигувати. Вiн зовсiм засмутився.

-- Iз хлопцем щось таки скоїлося. Весь день тiльки й робить дурницi, а тепер зiпсував нам таку чудову гру. Геть звiдси! -- гримнув дiдусь на мене.

Менi довелося пiти на кухню, з'їсти ковбаси з хлiбом i лягти спати. Наступного дня я вiдмовився вiд пiдкресленої ввiчливостi i тодi все стало на свої мiсця. Всi ми почали розумiти одне одного, i менi знову стало добре у бабусi й дiдуся.

Зате прикрощi чигали на мене вдома. Мама помахала у мене перед носом поштовою карткою. Я впiзнав на нiй бабусин почерк.

-- В чому справа? -- запитала мама i почала читати листiвку: "З Альфонсом усе добре, але де в чому ми з ним не знаходимо спiльної мови. Вiн якийсь дивний i не люб'язний. Але, може, це минеться".

-- Мабуть, ти не був увiчливий, синку? Хiба ж я тобi не наказувала бути ввiчливим? Коли ти це затямиш нарештi?

Отаке буває, коли хочеш бути особливо ввiчливим!

Як я запускав паперового змiя

Якось Петер запропонував:

-- Давайте влаштуємо змагання: хто краще запустить паперового змiя. Хто хоче зробити змiя i взяти участь у змаганнях?

Звiсно, я захотiв i ще багато однокласникiв. Шестеро з нас утворили команду. До команди потрапила й дiвчина Луїза. Я прямо сказав:

-- Дiвчата -- самi змiї, але робити змiїв вони не можуть. Нам не виграти змагання, коли з нами буде Луїза.

Та iншi зi мною не погодилися.

Потiм виробили умови змагань. Визначили, якого розмiру має бути кожен змiй, коли вiдбудуться змагання тощо. Менi не сподобалося, що встановлюються норми. Я вирiшив зробити величезного змiя. З ним наша команда неодмiнно переможе.

Ервiн теж був у нашiй командi. Вiн хотiв, щоб ми майстрували змiя разом. Iншi так робили, але я не схотiв. Свого я робив дома сам. I вийшла справдi дивовижна рiч завбiльшки з паровозне колесо. Я працював чотири днi, а потiм ще й намалював на змiєвi страшну пику, якої й сам злякався, коли прокинувся вранцi й побачив її в кутку. Змiй був важкий, iз триметровим хвостом.

Настав день змагань. Я все вiдмовчувався, коли Петер, Ервiн, Бруно i Луїза допитувались, як посувається у мене робота над змiєм. Врештi-решт