Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

купила машину у вдови червоного командира, який свого часу був нагороджений цією машиною за хоробрість і мужність у боротьбі з білогвардійцями. За фахом Шатрова художниця. На паях володіє художньою майстернею. Оформляє інтер'єри, рекламу. Справно платить податок з кожної сили саморухливого екіпажа — 6 карбованців за одну кінську силу, двічі на рік.

— Скільки ж у машині сил? — поцікавився Каїров.

Салтиков відповів:

— Понад двадцять. Не знаю точно.

— Грошовита пані.

— Безумовно, — кивнув Салтиков. — Її батько адвокат. Веде цивільні справи непманів. Живуть вони вдвох.

4

Хтось скрикнув. Пронизливо, відчайдушно. Каїров схопився, наче підкинутий. Пружини ліжка надсадно рипнули. Слабке світло згасаючого дня вливалося в кімнату крізь незашторене вікно, густим бузковим кольором грало на шибці. Десь дзвонів дзвінок, мелодійно, перекатисто.

Каїров одчинив двері в коридор. Дівчина з довгими темними косами перевела на нього переляканий погляд, відкриваючи рот беззвучно, ніби риба.

— Що сталося? — хриплим, зовсім чужим голосом спитав Каїров.

— Там, там… — Дівчина показувала пальцем на сходову площадку.

— Що там? — цього разу спокійніше спитав Каїров.

— Щур.

Електрика в коридорі ще не була ввімкнена. Однак на сходовій площадці на всю стіну здіймалося вікно, світле й голубе, з темною зламаною лінією гір унизу.

— Там немає щура, — придивившись, сказав Каїров.

— Але він був, — переконано відповіла дівчина.

— Отже, він злякався! — весело пояснив Каїров. — Почув ваш крик і втік.

— А раптом він ховається за дверима? — Дівчина не рухалася, дивилася на Каїрова майже благально.

— Вам треба пройти?

Вона кивнула.

— Ходімо. — Він простягнув їй руку.

Вона подала свою. Пальці в неї були холодні. Коли пересікли сходову площадку, Каїров хотів зупинитись, але дівчина не випустила його руки, глянула ласкаво.

— Мене звати Валя, — сказала вона.

Він теж назвався:

— Мірзо.

— Цікаве ім'я, — сказала Валя, спускаючись східцями.

— Ви знаєте, яка людина носила його?

— Ні, — зізналася вона.

— Мій дідусь.

З холу на них дивився молодик з короткими вусиками, одягнений у темний костюм і білу сорочку, комір якої підпирала краватка-метелик. Погляд у чоловіка був не злий, але й не добрий, швидше холодний був погляд і гострий, наче лезо ножа.

— Рафік! — збуджено сказала Валя, не випускаючи руки Каїрова. — Познайомся, це Мірзо. Він врятував мене з біди.

Рафік здригнувся, досадно зморщився. Голосно спитав:

— Біди? Якої біди?

— На мене напав щур! — Валя нарешті відпустила руку Каїрова.

— Щур? — Рафік спочатку не збагнув зв'язку між бідою і щуром. Але коли збагнув суть справи, посміхнувся, струсивши з очей блиск металу. Сказав: — Моя сестра Роза теж боїться щурів.

— Каїров.

Рафік потиснув протягнуту руку:

— Нахапетов… Спасибі вам. Ви сьогодні приїхали?

— Учора.

— Тоді у нас іще буде час розпити пляшку натурального кахетинського вина фірми «Іверія».

— Натуральне вино — це те, заради чого варто жити.

— Ви торгуєте винами? — спитав Рафік.

— Не тільки винами.

Нахапетов з повагою кивнув.

— Спасибі вам іще раз, — сказала Валя.

І вони пішли.

Дивлячись їм услід, Каїров згадав:

«Нахапетов Рафаїл Оскарович, 1899 року народження, прибув з міста Майкопа. Заготівник Агентства Всеросійського шкіряного синдикату. Кімната 31».

У холі біля вікна на кріслі лежав смугастий, схожий на матрац мішок, набитий речами. Жінка, оточена трьома дітьми дошкільного віку, голосно домовлялася про номер з рябим адміністратором. Вона хотіла поселитися неодмінно на першому поверсі, час од часу вказуючи рукою на старенького дідуся, який сидів біля мішка на камишовій циновці й, заплющивши очі, твердив:

— Аллах екпер! Аллах екпер!

Аллах, очевидно, і справді був великий. Тому що рябий адміністратор кинув жінці ключі. Й затис вуха руками.

Почекавши, коли жінка, а за нею і діти відійшли від конторки, Каїров спитав у адміністратора:

— У вас у місті десь є художня майстерня? Оформлення інтер'єрів, реклама.

— На вулиці Кооперації, — швидко й підлесливо відповів адміністратор. — Якраз напроти водогону.

5

Вулиця зустріла його прохолодою. Першими зірками. Й запахами шашлика. Десь грала музика, напевне, на якійсь відкритій терасі, обвитій дикими трояндами, гліциніями, плющем. Скрипіли ресорами тарантаси, ляскали батоги кучерів.

— Но-о! Мила-а-а!

Каїров спочатку побачив не водопровідну колонку, а «роллс-ройс». І рішуче попрямував до майстерні. Для здійснення наміченого ним плану був потрібний транспорт. Каїров не мав наміру тягнути ящик на собі. Звичайно, простіше домовитися з візником. Але хіба «саморушійний екіпаж» гірший за воза? Ні. А вже хазяйка екіпажа, само собою зрозуміло, симпатичніша за будь-якого тутешнього власника кінного транспорту.

… На дверях висіла табличка: «Відчинено». Каїров легко штовхнув двері. Вони пішли всередину, відчиняючись світлою кімнатою, обшитою деревом, з верстатом уздовж стіни й мольбертом біля вікна, ліворуч од входу. В центрі кімнати стояла Вікторія Шатрова в бриджах і оранжевій куртці спортивного крою. Руки на стегнах широко розставлені. Не звертаючи уваги на Каїрова, вона продовжувала робити гімнастику, енергійно повертаючи тулуб то в той, то в інший бік.

— Мій покійний приятель полковник Ованесов казав, що людина — це передусім система м'язів. І що життя — це не карти й навіть не жінки, а передусім — рух.

Каїров просто так, пригадавши пораду Боровицького, назвав прізвище Ованесова. Зрештою, це дуже поширене прізвище.

— Що ж завадило вашому приятелеві дожити до ста років?

Вікторія припинила гімнастику. Дихала вона глибоко, але рівно. Обличчя її було свіже, рожеве.

— Зустріч, — відповів Каїров. І посміхнувся так, як мав усміхнутися чоловік кавказького