Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

їх не так уже й багато, як вважають, — пробурмотів Інспектор, коли пролітали ще над однією цілком порожньою сонячною галявою. — Пам’ятаю… — Він не закінчив.

— Ви хотіли сказати, що раніше їх було більше й вони не ховалися вдень. — Івар уважно вдивлявся в чагарники, що облямовували галявину.

— Раніше їх було безліч усюди. У таку погоду, як сьогодні, вони грілися на сонці великими гуртами… Підпускали зовсім близько. Їх добували тисячами…

— Але навіщо?

— Хутро… Воно дуже цінувалося… Як платина й дорожче. Досі на Землі манто[85] й шапки з цього хутра — не лише музейні експонати… Їх хутром утеплювали навіть скафандри астронавтів. Воно дивовижно стійке, легке, в ньому не жарко у спеку й не холодно в космічному вакуумі. Колись у мене теж був скафандр, утеплений їх хутром…

Галявина скінчилася. Тепер вони летіли над самими кронами високих дерев із широким, глянсуватим листям. У густій тіні під деревами нічого не можна було розгледіти.

— Вони там звісно є, — сказав Івар, — але сьогодні не хочуть виходити на відкриті місця. У них це буває… Немов вирішують усі разом… Я переконаний, вони можуть спілкуватися один з одним на великих відстанях.

— Яким чином?

— Наразі не можу пояснити… Якщо вони розумні, можливо, шляхом передачі думок. Звуків вони не видають.

— Авжеж, вони мовчали, навіть коли їх убивали…

По обличчю Івара промайнула гримаса огиди:

— Ви також, Інспекторе?

— Звісно… Я був чи не найпершим, хто почав їх промисел. До того тут полювали на риндлів і крупну дичину.

Якийсь час летіли мовчки.

— Час повертати на північ, — сказав Івар. — Бачите скелясту гряду попереду? Там східна межа заповідника.

— А в горах вони зустрічаються?

— Я їх там ніколи не бачив. Здається, вони не люблять скелястих ґрунтів.

Івар плавно змахнув лівою рукою й, описавши в повітрі широку дугу, попрямував на північ.

Інспектор трохи відстав на повороті, але, прискоривши політ, незабаром наздогнав Івара. Вони знову полетіли поряд, трохи вище верхівок дерев. Ліс тут ріс густо; могутні крони злилися в суцільну блакитнувато-зелену запону, під якою внизу нічого не було видно.

Івар повернув голову й поглянув на свого супутника. Кощаве, смагляве від засмаги обличчя Інспектора немов скам’яніло. Тонкі губи були щільно стиснуті. Глибокі зморшки здавалися чорними. Потік зустрічного вітру ворушив рідке сиве волосся на скроні й за вухом. Іварові раптом уявилася пожухла осіння трава високо в горах, схилена поривами крижаного вітру.

«Навіщо він з’явився на Аості? — знову подумав Івар. — Що йому насправді треба? Що він шукає тут?! «У нього чорно в душі й холодно в серці, — сказала вночі Леа, — його біополе розливає жах…» Учора ввечері він довго не лягав. Стояв біля вікна і вдивлявся в темряву…»

Іварові й Леа також не спалося. Вони спустилися в сад і, обнявшись, мовчки бродили по темних алеях. Пряно пахли розквітаючі кущі. Тепле повітря було нерухоме. Високо в небі іскрилися зірки. У чагарнику навколо будинку часом чувся шерех. Спалахували й гасли пари зеленкуватих очей.

— Немов світляки на Землі, — шепнув Івар.

— Вони також стривожені, — тихо сказала Леа, — раніше вони ніколи не приходили сюди вночі.

— Може, покликати його?

Леа злякалася:

— Ні-ні… Вони відразу зникнуть… Я певна — причина в ньому. Вони здогадалися і спостерігають…

«Леа, звісно, має рацію, — думав Івар. — Вони зрозуміли й не хочуть з’являтися. Наші польоти даремні. Він нікого не побачить»…

— Ми знову не зустрінемо їх, — сказав із зітханням Інспектор, немов відгадавши думки Івара, — тут навіть не видно галяв.

— Ліс тягнеться до самого узбережжя. Там, на березі, будиночок одного зі спостерігачів. Якщо він на місці, він, можливо, підкаже…

Спостерігача на місці не виявилося. Опустившись біля самого будиночка, Інспектор та Івар зняли гвинтокрили, роззирнулися. Поблизу нікого не було видно. Будиночок стояв на узліссі в густій тіні старих дерев. В десятку кроків від ґанку починався широкий піщаний пляж. У яскравому світлі сонця він здавався майже білим. Далі лежало море — білясте й спокійне, мов дзеркало. Повітря було нерухоме, вологе й гаряче.

Івар запросив Інспектора зайти в будинок. Інспектор похитав головою:

— Посиджу тут. Хочу подивитися на море.

Він сів на приступку ґанку, розстебнув комір комбінезона й глибоко зітхнув, відтак додав:

— Ви не звертайте на мене уваги. Займайтеся своїми справами. Я перепочину трохи.

— Можна прилягти в кімнаті.

— Ні, не хочу…

Івар зайшов у будиночок. Увімкнув диктофон, залишений на столі. Прослухав останні записи. Продиктував декілька фраз про свої відвідини поста. Окинувши поглядом знайоме приміщення, подумки відзначив, що немає на місці променевого пістолета. Вочевидь, спостерігач прихопив його сьогодні з собою. Це означало б, що слід, про який згадував учорашній запис, видався спостерігачеві не просто «цікавим»…

Коли Івар вийшов надвір, Інспектора на ґанку вже не було… Глибоко задумавшись, він походжав по березі край самої води. Івар попрямував до нього.

— Ці місця здаються мені дивно знайомими, — сказав Інспектор, коли Івар наблизився, — чи не збереглося за найближчим мисом залишків молу[86] або причалу?

Він указав на захід, де піщаний берег відхилявся на північ, огинаючи горб, порослий лісом.

— Там справді є якісь руїни, — відказав здивований Івар, — ми не раз замислювалися, що вони означають.

— Ходімо подивимося, — запропонував Інспектор.

— А може… — Івар поглянув на гвинтокрили, залишені біля будиночка.

— Краще пішки, час трохи розім’яти ноги.

Вони попрямували на захід уздовж крайки берега. Тут спека майже не відчувалася. Від води віяло прохолодою. Йти по вологому піску було