Юрій Тис-Крохмалюк - К7

— Нічого! Ти тільки не вдавай героя, а будь завжди таким як насправді.

Друга моя поразка!

Прийшов Семен і дядько, і ми почали нараду.

Дядько повідомив нас, що всі приготування скінчені. Можемо почати наступ на Москву хоч би сьогодні. Проте слід узяти до уваги всякі труднощі і тому треба нарадитися. Ось перше питання: що може статися, коли ми випустимо перші ракети на Московщину?

Ми ставили різні прогнози — від найбільш оптимістичних до найгірших. Так вимагав дядько: відкрито!

Першим і найважливішим завданням було б забезпечити наш центр. Бо після перших ударів Москва може відшукати у просторах напрям ракет і місце їх випуску. Ми можемо першим ударом знищити Москву та інші їхні міста, але хто знає, чи вони не мають таємних приміщень, у яких сидять уже віддавна. Або мають протизброю. Або можуть знищити нас, упевнившися, що саме тут є наш центр. Ждуть тільки відповідного часу. Та ще багато інших несподіванок може трапитися!

Ми обмірковували всякі можливості. Отже, наприклад: ми почали наступ. Ракети нищать Москву. Проте оборонна сила ворога ще не знищена. Він відкриває нашу централь й атакує нас. Що робити?

Перша можливість: москалі скинуть парашутистів, щоб здобути наш центр — схочуть дістати у свої руки таємницю нашого винаходу.

Тоді ввесь тягар оборони лежить на мені. Наша збройна група мусить усіма засобами знищити ворога. Тому мушу посилити маневри й розслідування терену, щоб мої люди і я сам знали кожну стопу терену. в якому доведеться нам відпирати наступ. Кожний з нас мусить ще раз і ще раз докладно обзнайомитися з новочасною зброєю, мусить бути фізично готовий до найбільшого зусилля. В останній хвилині перед запуском наших ракет маю повідомити залогу про всі наші наміри і про важливість завдання нашої бойової групи.

Інша можливість — це наступ москалів ракетною зброєю на ті терени у світі, в яких вони підозрівають наші бази. Одним з них може бути і наш центр.

— Тоді, — сказав дядько, — ми є забезпечені перед можливим атомним наступом передусім тому, що перебуваємо в глибокому підземеллі. Коли б, однак, ворог особливо напосівся на нас, ми мусіли б покинути це місце й перейти в інше. Такий побічний пункт готовий і, якщо вважаєте потрібним, постараємося перенести туди частину наших бойових припасів. Це зарослий терен яких сто кілометрів углиб пралісу, і там уже тепер маємо наші магазини. Мушу зазначити, що місце є тимчасове, нема підземелля, тільки замасковані на поверхні землі скрині з харчами і зброєю. Чи слід туди перенести частину ракет і помірових приладів?

Ми докладно розмірковували тягар і число потрібних ракет на такий випадок і прийшли до висновку, що доцільно було б перекинути ракети в останньому моменті, тобто коли б ворог справді намагався знищити наш центр. Зате менш важливі речі можна перекинути вже тепер для відтяження найважливіших транспортів на випадок справжньої небезпеки.

Це рішення мав виконати я з моїми людьми. На це потрібно було декілька днів. Також і провірка всіх апаратів вимагала часу, так що один тиждень часу був потрібний для нас усіх.

Я взявся зразу за діло. Два перші дні призначив на маневри в околиці, які докладно опрацював з моїм заступником. Вони були теж і частинним тренінгом до виснажливого маршу через праліс з вантажем до нашого запасного пункту.

У маневрових вправах придумали ми всякі можливі випадки для ворожої тактики й нашого наступу. Ми наступали на уявного ворога, що крився в пралісі, вивчали його тактику й наші контрзасоби, випробовували обстріл паралізуючим промінням. Малі тварини, як ось зайці, які попали під проміння, падали й визискували можливість порушатися після двох днів. Але муравлі й інші цього роду створіння були на проміння цілком невразливі.

Опісля ми рушили на запасний пункт. Наш похід з вантажами харчів був дуже трудний. Ми посувалися поволі, так, щоб сліди нашого переходу були якнайменш помітні. Ми слабли від вогкости й утоми; не помагали ніякі підсилюючі ліки. Та все-таки ми завдання виконали, і я зголосив про це дядькові. А тоді повідомив бойову групу про наше основне завдання. Хлопці прийняли мої слова майже з недовір’ям. Не було ніяких запитань, і всі розійшлися. Це були останні години відпочинку. А тоді почали розпитувати мене про подробиці нашої акції. Я розповів їм усе, що можна було. Все-таки треба було рахуватися з тим, що дехто може попасти в полон і тоді під впливом усяких медичних засобів може сказати зайве. Дещо я навіть навмисно подав неправдиво, як, наприклад, місце, з якого вистрілюємо ракети. Воно, мовляв, віддалене звідси на кількасот кілометрів, але запусками кермуємо з нашого центру.

Після цього я подався до дядька.

— Що трапилося? — спитав я, побачивши стурбовані обличчя друзів.

Вони мовчали.

— Ми переловили й записали шифровані вістки, — промовив нарешті дядько. — Вони відносяться до когось, хто діє в цій околиці. Можливо, до ворожої залоги, що має літак і скидає парашутистів. Напрям хвиль наставлений на нашу околицю, а їх джерело — Москва.

Тепер ми спільно старалися розшифрувати таємну вістку. Дядько спеціалізувався в цьому й мав уже чималий досвід, проте нові шифри ставили великі труднощі. Врешті спільними силами нам поталанило відкрити, що це були накази, щоб ворожа група взяла несподіваним наскоком три пункти в терені. Їх подано було теж шифром.

— З цього можна догадуватися, що ворог підозріває нашу централь в трьох місцях. Одне з них може бути наша поляна. Наскок готовлять завтра раннім ранком. Що нам робити? Ми ж вирішили саме завтра світанком почати наш наступ!

— Відкласти чи ні? — питав Семен.

— А може пождати на наскок ворога? Розправитися з ним, і тоді почати наш наступ! — пропонувала Гаська.

Ми ставили різні пропозиції, вислухували їх, і ні однією не були переконані.

— Відкладемо! — вирішив дядько. — Будемо принаймні знати, чи між тими невідомими трьома пунктами знаходиться і наша централь.

— Що ж зробимо, коли і вона є ціллю наступу? Або коли завтра відбудеться поки що наступ на три,