Антон Дмитрович Мухарський - Після злучення тварина сумна

А теща так і сказала: «О, богатир повернувся!», коли він десь близько другої, увесь спітнілий і червоний від натуги, ледь пропхався у хвіртку і знесилено кинув сумки на землю.

— Іди купайся, я розберу...

— Я цеє, до тьоті Ніни зайду? — запопадливо глянувши на тещу спитав Аркадій.

— Ну, давай вже заходь. Заслужив!

— Ага, то я червоного візьму?

— Бери, як знаєш.

Тьотя Ніна була сусідкою Антоніни Петрівни по дачі і стиха приторговувала шабськими винами, які їй з якогось там винрадгоспу доправляли родичі. Півторалітрова пластикова пляшка чи то «каберне», чи то «аліготе» коштувала десять гривень, трохи більше ніж два долари. Саме таку суму «зекономив» Аркадій із тих ста двадцяти гривень, що йому дали на закупку.

Обідали, як завжди обідають на дачі — довго і смачно. Теща приготувала жирний, наваристий борщ з того шматка свинини, що лишився в морозильнику з часів останньої закупки, накрутила налисників з м'ясом, зварила компот з яблук. На стіл поставили до борщу банку базарної сметани, начистили голівку часнику, нарізали хліба з салом...

— Ну що, по стаканчику? — проковтуючи слину, радісно запитав близьких Аркадій, бо з ранку так нічого і не поїв.

— Ой не знаю, — морщачи носа, якось відразливо проказала теща. — Оце Нінкине вино... ще невідомо, де вона його бере. Ти пий, якщо хочеш, а у мене від нього печія.

Дружина теж відмовилася. А от Аркадій випив і з апетитом накинувся на борщ.

— Щось шлунок болить, — продовжувала теща своє нудне базікання. — Оце вчора з бичками трохи вина випила і всю ніч із тахікардією мучилася. А сьогодні по радіо передавали про цілющі властивості синьої глини. Аркашо, ти не знаєш, де можна дістати синьої глини? Сметану бери...

— Ага, — Аркадій поклав у борщ повну ложку густої базарної сметани.

... Крутить ноги, — торочила своє теща, — певне, що буде дощ. Чуєте, як море штормить? Маню, жуй, ковтай (це до онучки). Валькова сьогодні приходила зранку, давно її не бачила... Ти пам'ятаєш Валькову? (дружина знизує плечима, мовляв, не пам'ятаю). Це ота, що від начальника механічного цеху прижила дитину, і її хотіли виключити з партії, а вона та й поклади на стіл партійний квиток і каже: «Я мала ідеали і вирила в партію. А тепер ідеали зникли, то і квиток мені не потрібний». Отака була дура... Але я все одно буду голосувати за комуністів...

— Але ж, мамо, невже ти не розумієш, що вони всі одним миром фазані, їм би одне: хапанути і вбік...

— А мені байдуже! Вони обіцяли підняти пенсію. А це для мене головне і на все інше мені начхати. У мене на ощадній книжці лежало дванадцять тисяч карбованців. І де вони тепер? Тю-тю... Симоненко обіцяв, як прийде до влади, то ці гроші поверне.

— Бреше! — каже дружина..

— А от і не бреше. Не хочу так більше жити. Не можу! Нехай оті «дерьмократи» кажуть, що ми були рабами. Машо, жуй, ковтай (це знову до онучки). Але ми знали, що буде взавтра і післязавтра, мали якусь стабільність, гарантований заробіток, відпустку, дачі от давали від виробництва... — теща обвела рукою свої володіння. — А тепер що я маю? Свободу? Та на хріна мені та свобода із такою пенсією? І, зауваж, не я одна така! Нас мільйони, обкрадених, скривджених, тих, хто мав усе, а тепер не має нічого. Була країна, могутня, красива, було все зрозуміло: хто ворог, хто друг, куди йдемо! А зараз? Суцільний бардак! Не знаєш, на що чекати взавтра. Ніхто нічого не знає, ніхто не за що не відповідає. Навколо одні бандюги. У парламенті — бандюги. Президент — бандюга. Всі бандюги. Отак би взяла автомат і усіх перестріляла. Ех, Сталіна на них нема! Ага, от, згадала! Ти, Аркашо, як поїдеш наступного разу до Білгорода, то візьми там нежирної баранинки, я плов зроблю. А ще вигрібну яму треба почистити, але це вже туди, ближче до кінця відпустки. Машо, жуй-ковтай, скільки можна сидіти з повним ротом? От вчора ввечері по телевізору слухала, як виступав Симоненко, так він все правильно каже: влада цілком корпум... кормун...

— Корумпована, — підказує дружина.

— Про народ ніхто не піклується. Нікому той народ не потрібний. Всі тільки під себе і гребуть, будь вони прокляті! Ні, треба голосувати за комуністів, тільки за комуністів...

— А знаєте, — наливаючи собі другу склянку вина, втрутився у її монолог Аркадій, — колись у давніх Ізраїльтян був такий пророк Мойсей. Так він сорок років водив свій народ по пустелі, щоби всі ті, хто пам'ятав часи рабства, повимирали. Раби мріють не про свободу, а про власних рабів. І нове покоління ніколи не спізнає Землі Обетованної, коли учорашні раби будуть їм розповідати, як гарно було у Єгипетському рабстві.

За столом повисла непевна пауза.

— Ти що, хочеш, щоб я здохла скоріше? — суворо підібравши вуста, із погрозою в голосі запитала теща, знімаючи ложкою сметану по краях банки.

— Тю, мамо, боронь боже! — сплеснула руками Марина. — Що ти таке кажеш? Іди краще трохи відпочинь,