Володимир Олександрович Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

свого заповідника у травні, коли все цвіло і буяло. І як казав твій дідусь – гвинт на гайку ліз… Коли загорілася кров і було вже нестерпно. Он під тією старезною вербою з великим дуплом. А ти досі…?

– Але ж, мамуню, дочекалася свого часу. Ще й як! – Кася вискубнула жмутик прохолодної м’яти, розтерла в долонях і пожадливо вдихнула, аж затремтіли її тонкі, чутливі, як у молодого звірятки, ніздрі.

– Та не муч мене! Ми з тобою ще й подружки. Кажи.

– Якби ми, мамусько, не дружили, я б не приїхала на пораду. Чи часто радяться дочки з мамою перед тим, як зазнають першої втіхи до заміжжя? То ж бо, ріднесенька. То ж бо, найближча моя подружечко.

– Та кажи вже, не муч, – мама трішки сп’яніла, лягла горілиць, пружно витягнулася, і Катруся ще раз завважила, яка струнка та гожа вона в неї. Хтиво розведені, опуклі клуби, стрімкі, майже дівочі груди, красиво впалий живіт.

– Красивуча ти, мамо, в мене.

– Була. І не тільки в тебе. Та й що з тієї краси? Навіть на хліб не намазала. І мимо губів пронесла. Злиденна розливайка на межі банкрутства. А далі – жебрацька пенсія, болячки. Тільки й тої радості та надії – ти.

Катерина вперше чула від матері такий мінор, таке занепадництво, вона завше вміла підбадьорити чи й розвеселити інших. Другий тато іноді розкисав, але мама хутенько, як любила в таких випадках примовляти, повертала до строю, або – змивала плісняву.

– О’кей, мамуню. Давай ще по капіночці та вже посвячу тебе… Тільки будь мені готова до кульової блискавки! – Кася відчувала, як хміль вилоскочує її мізки і тіло. Пахуща вільглість М’ятної Ями, її кількастолітня аура любові, любощів, солодкої гріховності всякали в душу і єство Катрі, додавали їй ловецького азарту, одваги. Вона різко відчула важливість свого буття, навіть заради мами, котра вже стала занепадати духом у цій озлиденілій резервації на ім’я Теклівка.

– Ой, доцю, в мене вже зайці в голові скачуть! Ще по капелюшечці і – кажи! Кажи! Такі великі гроші тобі дали. Це ж я наливайку втримаю. Податки заплачу. Дам пожежникам, санепідстанції, в сільраду, в міліцію, в райдержадміністрацію, на партію президента, на благодійний фонд голови райради, на ремонт школи, на інвалідів, на похоронну касу взаємодопомоги і т. д… Розкажи. Боюся за тебе.

– Ти його знаєш, бачила. Вся країна його знає.

– Телеведучий Савік Шастер!

– Мамцю! Перше: він мені до пахви. Друге: обрид на екрані. Не має нашого громадянства… – Кася реготнула і розтерла й понюхала листочок м’яти.

– Депутат Нечетов?

– Та якби суд першої інстанції присудив мені такий вирок, я б негайно подала на апеляцію, мамо. Чого ти мене так опускаєш? Та сам Президент Хазар, мамо! Сам! Президент! Хазар! А ти мені про дрібноту…

– Касю! Ти шо, наркотики приймаєш, шо таке городиш мамі рідній? Та в нього таких, як ти, по всій Україні… – мама Віра, що лежала горілиць на ліжникові, з котрим не раз їздила у М’ятну Яму до районного гінеколога, стрімко стала на коліна, – у нього таких мільйон! Не брехай мені.

– Ти мене хоч раз ловила на брехні?

– У дитинстві – не було. А зараз… Хтозна, що з тобою зробив Київ…

– Ти ж знаєш, що він зі мною нічого кепського не зробив. Навпаки! Хоче зробити успішну прокурорку. Зроблю кар’єру, мамо, вийду заміж за кого тільки схочу! Тепер кажи ти, я за цим приїхала. Можу і не заїздити до нашої хати, а просто з М’ятної – на потяг до Києва. А звідти до Криму, до міліцейського санаторію, по шоколадне тіло…

– А ти не боїшся? Він двічі відсидів за ґратами? Його там такого могли навчити, Касю. Гляди себе, моя дитино, пильно гляди. Краще б Рафік чи Нечетов, чи наш землячок Катраньчук, чи… Я таких грошей у руках не тримала, тому рішай сама. Ти ж у мене не лише красунька, а й головаста. Що я тут, з теклівського хутора, можу розглядіти на київських висотах? Гляди себе, дитино… Ти вже розумніша від мене… А за гроші спасибі. Врятувала…

10

Під вечір Бережань непритомніла. Не від літньої спекотищи, а від навали новин з Києва, який тут кожним обивателем незалежної Бережані вважався законним престолом України-Руси спозадавна. Перед усім тому, що він був дуже близько від Бережані. А ще й тому, що на тамтешніх горбах завжди возсідала влада. Чи то ніяка, чи декоровано українська. Чи навіть така, як зараз – окупаційна, жорстока і тупоголова, що веде Україну невідь-куди та ще й судить ту, котра здатна витягнути всіх нас із постколоніального болота, нашу Ульку.

Де він взявся на наші голови, цей судейка-іудейка Лаврентьєв? Сірятина! Потеруха! Чужинець! Яничарин, задутий сюди якимось дурнющим вітром! Нікчема, що замахнувся на святиню. Продажна шкура, придатна хіба що на чоботи окупанта!

Бережанський рух на захист Улюблениці очолив, як і варто було сподіватися, міський поет Пашка Мовчун. Раніше він був районним поетом, який іноді виходив і на область, та після проголошення Бережанню незалежності від райцентру став поетом-міщуком, себто – урбаністом. Однак Мовчунові віршики