Максим Анатолійович Бутченко - Петлюра. Боротьба

до Вічного міста, нишпоритимуть провулками, наче дворові пси, і якщо знайдуть кого з республіканців, то доб’ють на місці. Хіба цього варті, Симоне Васильовичу, твої захоплені епітети про українську армію, якої, по суті, вже немає? Чому ж не розповідаєш, як ти тікав з поля бою, злякавшись вибухів? Руйнується все навколо, руйнується. Яка ми влада? Збіговисько голодранців на дорозі історії! Ох, краще темрява, темрява…

Винниченко сидів біля вечірнього вікна. Він знову заплющив очі, наче це була дитяча гра — наївна й проста. Якщо придивитися, то пітьма прекрасна, ніби первородний усе­світ — у ній мерехтять крихітні цяточки, зникають і знову з’являються. Неначе світлячки літньої ночі. Безумовно, краще перебувати в повній темряві, адже, поринувши у вугільні відтінки, можна легко заспокоїтися, бо чекати на краще немає сенсу.

— Ось якби так заплющити очі й померти — і ніколи вже не бачити цього паскудного світу, — пробурмотів Володимир Кирилович.

— Що, любий? Ти щось сказав? — до кімнати увійшла Роза, яка в легкому імлистому світінні, що лилося з вікна, була такою прекрасною і стрункою.

— Нічого, Кохо. Уже нічого, — пробурчав Винниченко, так і не глянувши на неї.

— Може, хочеш чаю?

— Авжеж, — відповів Володимир Кирилович.

Дружина пішла, а він вирішив іще міцніше заплющити очі, аж до різі. Напевно, тільки так можна пізнати глибину темряви — проникнути в її сутність, стати єдиним цілим із нескінченним мороком. Як йому набридло вдавати із себе революційного героя! Як він утомився пірнати в безодню бурі, яка бозна-куди може викинути. Втома — синонім пришестя смерті. Усі ці марні спроби побудувати державність — кому вони потрібні? Хто з нащадків оцінить муки цієї лютневої ночі, повної ворсистого снігу й шепоту вітру? Темрява! Нехай усе проковтне темрява, бо тільки в ній є заспокоєння.

— Ось, прошу. Пий, поки гарячий, — Роза перервала його роздуми.

— Дякую, голубонько моя, — Володимир Кирилович цього разу повернувся до дружини й глянув на неї.

Та стояла з ледь нахиленою головою, і її волосся спадало водоспадом, затуливши ліву частину обличчя. Оксамитова шкіра жінки трохи лисніла від запашної олії, що її Роза зазвичай втирала після виходу на вулицю, на якій панував мерзлий вихор. На якусь хвильку Винниченко задивився на Коху, покриту відблисками жовтуватого, розсіяного світіння ліхтарів.

— Тобі треба лягти спати, пізно вже. Завтра все вирішиться, — сухо промовив Володимир Кирилович, приховавши тепло потягу, що раптом запалало в грудях.

— Чому ж я повинна залишати тебе?

— Ні-ні, ти неправильно зрозуміла, Кохо.

— А що я повинна зрозуміти? Ми ж домовилися не приховувати таємниць.

— Ох, просто темрява… Розумієш, темрява — це і є віч­ність…

— Поясни, Володю. Геть нічого не можу збагнути.

— Вибач мені. Річ у тому, що сьогодні ми вирішили евакуювати Директорію з Києва до Вінниці.

— Як, і ти мовчав?

— Та це мовчання не від зла, а від безпорадності. Ось ти не поспішай засуджувати мене, Кохо, а зрозумій, що ми зайшли надто далеко.

— Але ж таке вже було, було.

— Правильно кажеш, душе моя. Однак є велика різниця в тому, що було і що є.

— І що ж це, Володю?

Французи, чорти б їх забрали. Після того як німці виїхали з України, єдина наша надія — це чортові жабники.

— Чому?

— Та причина одна — з країн Антанти, які перемогли у війні, лише вони зволили висадити військовий контингент в Одесі. Уже кілька тижнів ми ведемо переговори з ним. І що ти думаєш?

— Напевно, нічого доброго.

— Правильно міркуєш! Французький полковник Фрейденберг[28] наполягає на тому, щоб нас усунули з уряду як більшовиків. Мене назвали «більшовиком»! Геть із глузду з’їхав.

— Як же так? Адже ви просили допомоги.

— Допомоги… До дідька їхню допомогу. Бач, вони бажають повністю підпорядкувати Україну французькому протекторатові, а про нашу незалежність ані слова!

— А як же бути?

— Фрейденберг так і сказав: «Винниченко і Чеховський — фіть».

— Господи, що ж нам робити?

— Я поки що не знаю. Не знаю.

Володимир Кирилович зам’явся, йому знову захотілося розповісти про цілющі властивості темряви, але переляканий погляд Рози Яківни свідчив про те, що зараз вона не здатна зрозуміти складних конструкцій, бо більше переймається станом душевного здоров’я свого чоловіка. Тому Винниченко стиснув губи, ніби намагався не дати вислизнути словам з рота, адже кожне слово подібне до кинджала, який може поранити самісіньке серце. Бідні вони, бідні, закинуті долею в гущавину подій на зламі часів. Якби знали, до чого приведуть їхні романтичні бажання революції, якби знали, що будуть вони покинуті в холодному місті, яке було майже оточене більшовицькою армією, чи пішли б вони тією самою дорогою життя? Хто ставив собі таке питання і зміг знайти відповідь, той наймудріший з мудреців. Так, не знав, не відав Володимир Кирилович, — і що він міг вдіяти тепер, у пору важких випробувань, коли руйнується все їхнє старе існування. Винниченко сидів, дивився на дружину й не міг рушити з місця, тому просто заплющив очі; і пітьма світу цього виявилася рівносильною мороку світу внутрішнього. І тоді все стало на свої місця, бо немає ніде розради й утіхи.

Уранці 2 лютого Володимир Кирилович сідав у лаковий автомобіль. Роза Яківна вже перебувала в салоні, а позаду них був приготований екіпаж, навантажений валізами й сумочками. Сніг падав з бездонних небес кудластим гусячим пухом, миттю налипав на хутро шуби, фарбуючи його в білястий колір. Дах