Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

— Тобі ж довго втовкмачували, що для нас становить шапка Арпокая, — вторив козлячим тенором Вайлуватий. — А ти поступив, як малюк нерозумний. Вирішив політати?

— Може, малий за спиною шапку ховає, а ми його розпікаємо, — зіронізував хтось із вояків.

— Була б шапка, то й розмова була б іншою, — хтось підкинув сердито.

Хлопчик стояв з опущеною головою. Через силу видавив із себе.

— Я літав до Скляної Гори.

— Ти бачив Скляну Гору? Вона таки з’явилася? — зляканим голосом перепитав Скіл.

— Так, бачив. Тільки її помітив і відразу злетів. Пробачте мені.

— Шапка… кажи, шапка де? — тигром рикав сотник.

— Шапку охороняє Ламія. Її саму не видно. Тільки світяться вогненні вирла і пащека. А ще зуби страшно клацають.

– І що?

— Я злякався, — признався Мишко.

Він засоромився. А ще жалів себе. Нишком стер сльозу, що горошиною котилася по щоці й неприємно лоскотала. Хлопчик переживав неприємні хвилини. Він по-справжньому страждав. Адже вояки вірили йому. Сподівалися, що він поверне їм реліквію — шапку Арпоксая. А він підвів їх.

— Може, тобі тільки здалося, що то шапка, — висловлювали вояки сумнів.

— Я чітко її бачив, зблизька. Як оце вас, — образився Мишко. — Торкнувся її. Тієї же миті наді мною клацнули зуби…

— Ну, треба ж, — хтось від душі пожалів бідолаху (це був Мук).

— Не тільки я, Вовк теж злякався, бо піді мною тремтів, — сміливіше виправдовувався Мишко.

– І що далі?

— А далі ми впали. Над самим морем вітрова хвиля підхопила нас і принесла сюди.

— М-да, — проказав Скіл у задумі, щипаючи ледь помітні вуса.

— От тупе рило, — тихцем всі лаяли Ламію.

— Треба якось її задобрити.

— Якимось чином дати знати, що ми не крадії, а забираємо свою коштовність.

— О, воїни, — заметушився Мадій. — Ламію залиште на мене. Витягуйте з мішка стегно вола.

— Гей, Ліконе! — крикнув Скіл. — Розпорядися щодо стегна для термінової пожертви. Та швидше.

— Слухаюсь і корюся, мій ласкавий пане, — відгукнувся десь позаду натовпу Хорошун.

Мишко вкотре дивувався: як-то швидко і грамотно кочівники розводять вогнище. Минуло трохи часу і на розжареному вугіллі лежало воляче стегно. Невдовзі воно шкварчало, сердито шипіло та бризкало смачним соком. Хлопчик заплющив очі, коли втягував у себе м’ясні аромати. Розплющив очі — замало не вмер від страху…

Прямо над багаттям світилися вирла і роззявлена пащека. Вовк, що примостився поруч і дрібненько тремтів. Присутність суворих вояків додала хлопчику сил. Він таки зборов у собі страх. Але однаково був напружений, а поглядом упирався в жар. Тільки б не бачити над собою степового страхіття. Заспокоївся лише тоді, коли до вогнища підбіг шаман. Кваплива біганина та гарячковість свідчили про одне: шаман зібрався камлати.[30]

О, він часу не гаяв. Звів над головою пухкі руки, з яких зсунулися широкі рукави. Високим кумедним голосом заспівав:

— О, Ламіє, охороннице скарбів. Товаришко дітей Степу — сколотів. Відгукуєшся, Ламіє, на наші потреби, на нашу нужду. Нині просимо у тебе, прекрасна й мужня захиснице наша, дозволу повернути шапку Арпоксая, прабатька кожного, хто з царства катіар і траспій. Не чини нам перешкод на шляху до шапки. Прийми покірно в небі над морем хлопчака, якого батьки нарекли Михайлом, на сірому вовкові, що є перевертнем із племені неврів. Хай Михайло принесе нашу реліквію за твоєю, о Ламіє, лагідною згодою.

Кумедний тонкий голос обірвався. Натомість стрельнуло через усеньке небо синім вогнем, мов кулеметною чергою. Гігантські щелепи пронизливо зійшлися. Пронизливий звук розхитав повітряні хвилі. Вояки затуляли долонями вуха й від болю ячали.

…Мишко боязко підвів голову. Вогненних вирл і щелеп на нічному небокраї він не бачив. Не бачив на ньому і зміїного тулуба. Хлопчик полегшено зітхнув — Ламія подалася в Дикий Степ. Там оберігатиме скарби та спокій усіх, що знайшли притулок і вічний спокій.

Друга спроба зняти шапку Арпоксая

Над морем велично здіймалася, окутана місячним сяйвом, Скляна Гора. Верхівка її губилася серед зірок. Шапки Арпоксая здаля Мишко не бачив. Але він і не напружував задля того зір. Досить і того, що зблизька шапку бачив і торкнувся холодного металу. Цієї ночі він повинен виконати суперзавдання: зняти зі шпиля царську шапку. Якщо доведеться, то й ціною власного життя.

Хлопчак про себе повторював: «Я маю, я повинен зняти шапку Арпоксая». Твердив ці слова без кінця, як кровну клятву.

— Ти бачиш її — Гору? Вона на місці, не пішла під воду? — нервував Скіл.

— Бачу, — коротко й твердо відповів Мишко, всідаючись на Вовка.

— Тоді, друже, злітай. Щасливої дороги, — підганяв Скіл.

Мишко рішуче взявся за шкіряний ошийник.

— Хай усі боги тобі допомагають на чолі з мудрим Папаєм, — благословляв Мадій хлопчака на священний подвиг.

Сотник Скіл підштовхнув його злегка в спину.

Мишко стьобнув Вовка, мов коня:

— Вперед!

Вовк легко злетів, а потім плавно набирав висоти. Мишко не втримався — озирнувся. Царська сотня блискавичного реагування, в центрі якої він щойно стояв, залишилася позаду. Він пройнявся ніжністю до цих суворих людей. Адже вони дбають про свої дорогу реліквію, хочуть її повернути. Вони люблять його, турбуються про нього, переживають, щоб він благополучно повернувся. Зробить скіфам послугу — і отримає від них усе, що попросить.

Лет небесних пілотів так само, як першого разу, супроводжувала прекрасна мелодія. Вона линула з небесного безмежжя. Так само ніжно співали мерехтливі зорі. Мишко