Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

хвилину, постояли б на місці, зазирнули б в очі тим, хто щоранку пліч-о-пліч з ними давиться в автобусі. Проте пропозицію хоч на мить вирватися з постійної метушні вони б розцінили як цілковите безглуздя.

— Хочете пиріжок? Сама учора спекла, — запропонувала Олеся чоловіку, який був одягнений у порвані брудні червоні штани, очевидно знайді на смітнику, жовту футболку та теплу чорну кофти, яку відвідвоював на тому ж розпродажі.

— Давай, — якось без вдячності відповів чоловік років тридцяти трьох, а може і менше.

— Я щоранку проходжу мимо вас і щоранку ви вдивляєтесь перехожих, намагаючи щось розгледіти.

— Щоранку вони різні. Дивно, але вони завжди об'єднанні єдиним настроєм. Я пояснюю це тим, що хтось один у кепському гуморі пхнув у черзі другого, цей роздратований другий полаяявся з продавщицею булочок, яка в свою чергу нагримала на покупця, а він погавкався з тітонкьками у тролейбусі. Поганий настрій він як вірус грипу: береться нізвідки, поширюється повітряно-словесним шляхом, викликає ускладнення. Хоч карантин оголошуй! — Микита поклав пляшку пива у картату торбу, яка завжли була модним трендом серед його побратимів.

— Ти хто?

— Мене звати Олеся.

— Мені не цікаво як тебе звати. Я питаю: ти хто?

— Я навчаюся в колегіумі, — почала була дівчина, але Микита роздратовано перебив її.

— Мені не цікава твоя біографія, дурне дівчисько! З вигляду ти розумніша, ніж насправді! Востаннє питаю: хто ти? Якщо не відповіси — провалюй звідси!

— Я школярка, яка мріє флористом, яка вперше закохалася і, мабуть, саме тому зараз говорю з вами, незважаючи на те, що вже запізнилась на перший урок.

— І хто ж він?

— Він письменник, у нього глибокив голос та сильні руки. З ним завжди легко. Позавчора я відкрила йому своі почуття і він поцілував мене. Хоча перед цим сказав, що нічого до мене не відчуває. Мені здається він просто боїться того, що я молодша нього на чтоири роки. Він гадає, що мені просто захотіло погратися, але це не так. Він той, поруч з ким мені хочеться сміятися просто так.

— У цьому віці завжди гормони грають, тим паче зараз весна.

— Може ви праві… а може це кохання…правда я не впевнена чи любов приходить у сімнадцять…?

— Любов може прийти будь-коли. Дев'ятирічним я закохався у дівчинку, старшу на два класи. Вона була відміницею, завжди з косичами. Я був розбишакою, але дуже, чортяка, красивий. В юності за мною не одна красуня сумувала, до мене ж кохання завітало лише двічі: моя любка, з якою ми разом бомжуємо і те дівча, ім’я якого вже давно загубилося.

Випадково ганяючи з хлопцями м'яча я влучив їй прямо в лоба. Отакена шишка булла, — поринув у ностальгію Микита, живописно ілюструючи розповідь, — я тоді лише посміявся а вона, не проронивши і сльозинки, сказала, що я розбійник і що нічого путнього з мене не вийде. Мала рацію бісіква. Від тоді вона проходила сповз мене з гордим виглядом, я корчив гримаси, жартував з неї і повільно закохувався у її колінки. Красунею вона не була, звичайна п’ятикласниця з милим личком. Одного разу вона прийшла не як завжди, в спідничці чи платячку, а в штанях. Я розлютився і вимагав повернути колінки, до яких я так звик. Вона на перерві пішла додому і перевдягнулась. З того часу ми почали дружити. Я проводжав її додому. У туалеті ми поцілувалися. Вона сказала, що це гидко…

— Де ти живеш?

— Я пілігрим, мандрівник, вільна душа, дитя вулиць.

— Я можу запитати, як ти опинився на вулиці?

— Це сумна історія.

— Кожна сумна історія має променні радості.

— Якщо в тебе є ще один пиріжок, то слухай…

— Тримай, — витягла Олеся з сумки вишневого звабника.

— У школі 12 років я не робив нічого, що могло б допомогти мені у житті: вчитись я не вмів і не хотів. Тому з 11 класу почав працювати в автосервісі. Автомобілі — єдині істоти, кому моє існування приносило користь. Через три роки я оволодів усіма аспектами організації робочого процесу в цій сфері і вже мав певний капітал, якого проте виявилось катастрофічно мало. Вісінадцятирічний, одягнувши свій випускний костюм, начистивши до блиску черевики, я попрямував у банк. Увесь мій жалюгідний вигляд промовисто кричав: у цього хлопця зараз не найкращий період життя. Отримавши відмову у чотирьох банках, нарешті п’ятий погодився дати мені кредит. Мій автосервіс активно розвивався: я вимагав ідеальної віддачі від працівників. Коли моя фірма стала найпопулярнішою у місті, я почав думати про оновлення обладнання та про розширення мережі. У двадцять дев’ять я керував сорокова автосервіса по всій області. Моїм секретом були мотивовані працівники, котрих я витягував з багна, бачачи у них відповіднні вміння, і давав їм шанс на гідне існування.

У 30 я одружився на подрузі, яка на одній вечірці завагітніла від мене. Про любов тут і не йшлося, але вона була не найгіршою кандидатурою, аби провести з нею цей ніяковий момент між народженням і смертю. Та й дітей я любив. Через два роки сімейної рутини вона зрадила мені. Я заплющував очі: не люблю скандалів… Якось вона побачила, як я підвожу ділового партнера до дому. Зробила вигляд, що я посміявся над її щирими почуттями і подала