Ярослав Гашек - Пригоди бравого вояки Швейка

як нам завжди говорив медик Гоубічка. Він говорив, що однаково, кого різатимуть у моргу, чи людину, яка повісилася, чи людину, яка отруїлася. Я іду з тобою. Пара ляпанців на війні мають велике значення.

Кунерт до краю замакітрився і дозволив Швейкові завести себе до штабного вагона.

Поручник Дуб, вихилившись з вікна, верескнув:

— А вам, голото, чого тут треба?

— Тримай себе достойно, — напучував Швейк Кунерта, підштовхуючи його до вагона. В коридорі з’явився надпоручник Лукаш, а за ним капітан Заґнер.

Надпоручник Лукаш, який вже пережив стільки неприємностей через Швейка, дуже здивувався, бо обличчя Швейка втратило свою добродушність і не мало знайомого усім безтурботного виразу. Скоріше навпаки, воно виявляло, що сталися нові неприємні події.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, — сказав Швейк, — справа йде про рапорт.

— Тільки знову не дурій, Швейку, з мене вже досить.

— Прошу пробачити, — сказав Швейк, — я ординарець нашої роти, а ви, мельдую послушно, зволите бути командиром одинадцятої роти. Я знаю, що це, може, й дивно, але я знаю також, що пан лейтенант Дуб підлягає вам.

— Ви, Швейку, зовсім здуріли, — перебив його надпоручник Лукаш. — Ви п’яний і краще зробите, коли підете геть звідси! Розумієш ти, дурню, ідіоте.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, — сказав Швейк, підштовхуючи вперед Кунерта, — це зовсім так само, як одного разу в Празі випробовували захисні рами, щоб нікого не переїхало трамваєм. Для цього сам пан винахідник своїм життям пожертвував, а потім місто мусило платити його вдові відшкодування.

Капітан Заґнер, не знаючи, що сказати, притакував, хитаючи при цьому головою, а надпоручник Лукаш робив розпачливу міну.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, всі справи мусять розв’язуватися при рапорті, — невблаганно продовжував Швейк. — Ви ще в Бруку мені казали, пане оберлейтенанте, що коли я вже став ротним ординарцем, то в мене, крім наказів, є й інші обов’язки. Я, як ви казали, повинен інформувати про все, що діється в роті. На основі цього розпорядження, насмілююсь доповісти вам, пане оберлейтенанте, що пан лейтенант Дуб ані за цапову душу надавав по пиці своєму денщикові. Я про це, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, можливо б, і не говорив, але коли вже пан лейтенант Дуб підлягає вам, то я вирішив, що я мушу про це рапортувати.

— Дивна справа, — сказав капітан Заґнер. — Чому ви, Швейку, весь час підштовхуєте до нас цього Кунерта?

— Мельдую послушно, пане батальйонний командире, все мусить іти шляхом рапорту. Він дурний, йому пан лейтенант Дуб натовк пику, а він сам не наважується іти до рапорту. Звольте, либонь, пане капітане, поглянути, як під ним жижки тремтять. Він ні живий ні мертвий, через те, що мусить іти до рапорту. Не будь мене, він би до цього рапорту, можливо, і взагалі не дістався б, як той Куделя з Битоухова, який під час дійсної служби доти збирався до рапорту, аж поки його не перевели у флот, де він дослужився до корнета, але на якомусь острові на Тихому океані його проголосили дезертиром. Потім він там оженився і мав навіть бесіду з мандрівником Гавласою, що ніяк не міг відрізнити його від туземців. Це взагалі дуже сумно, коли хтось мусить через якусь там пару ідіотських ляпанців іти до рапорту. Він узагалі не хотів сюди іти, казав, що не піде. Він стільки дістав тих ляпанців, що вже й не знає, про котрий з них йдеться. Він сам ніколи б не прийшов сюди і взагалі не хотів іти до рапорту. Він дозволить мастирити себе і надалі. Мельдую послушно, пане капітане, подивіться на нього. Він з переляку увесь обісрався, як та курка. Але з іншого боку, він повинен був негайно поскаржитися, бо дістав пару разів по зубах, але він не відважився, бо знав, що краще бути, як писав один поет, «скромною фіалкою». Адже він служить у пана лейтенанта Дуба.

Підштовхуючи Кунерта поперед себе, Швейк сказав йому:

— Та не тремти ж, як та осика.

Капітан Заґнер спитав Кунерта, як, власне, до цього дійшло.

Однак Кунерт, увесь трясучись, попрохав, аби про все запитали пана лейтенанта. Взагалі пан лейтенант Дуб по пиці його не бив. Іуда Кунерт, не перестаючи тремтіти, заявив навіть, що Швейк все вигадав.

Цій смутній події поклав край сам поручник Дуб, який раптово з’явився і загорлав на Кунерта:

— Ти, певно, хочеш дістати ще кілька ляпанців?

Отже, справа була зовсім ясна, і капітан Заґнер прямо заявив поручникові Дубові:

— Кунерт від сьогодні прикріпляється до батальйонної кухні, а щодо нового денщика, то звернися до фельдфебеля-рахівника Ванєка.

Поручник Дуб козирнув і, виходячи, лише докинув Швейкові:

— Даю голову на відсіч, що вас не мине зашморг.

Коли Дуб вийшов, Швейк зворушливо і по-дружньому звернувся до надпоручника Лукаша:

— У Мніховому Градішті був теж такий самий пан. Він таке саме сказав іншому панові, а той йому відповів: «Зустрінемося під шибеницею».

— Ну й ідіот же ви, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш, — але не смійте за своєю звичкою відповісти мені «Мельдую послушно, я дійсно ідіот».

— Frappant![134] — вигукнув капітан Заґнер, вихиляючись з вікна.

Він радий був би в цю ж мить сховатися назад, але не встиг, бо кара Божа вже звершилася: під вікном стояв поручник Дуб.

Поручник Дуб висловив свій жаль з того приводу, що капітан Заґнер пішов, не вислухавши його думок стосовно наступу на Східному фронті.

— Щоб зрозуміти як слід цей колосальний наступ, — вигукував поручник Дуб до вікна, — ми повинні уявити собі, як розгортався наступ в кінці квітня. Ми мусили прорвати російський фронт і вибрали для цього прориву найвигідніше місце між Карпатами і Віслою.

— Я з тобою про це не сперечаюся, — сухо відповів капітан Заґнер і відійшов від вікна.

Коли за півгодини поїзд знову рушив далі на Сянок{53}, капітан Заґнер простягнувся на лаві і вдав, що спить, аби поручник Дуб не присікувався до нього із своїми висновками щодо наступу.

У вагоні, де їхав Швейк, бракувало Балоуна. Він випросив дозвіл обтерти хлібом казан, в якому варили ґуляш, і тому їхав сьогодні у вагоні, де везли польові кухні, в дуже незручному положенні: тільки-но поїзд рушив, Балоун влетів головою в казан, звідки тільки ноги його стирчали.

Але незабаром він пристосувався до нового становища, і з казана знову долинало таке плямкання, немовби їжак полював на тарганів, а трохи пізніше почувся благальний голос Балоуна:

— Прошу вас, братіки, заради Бога святого, киньте мені сюди ще шматок хліба, тут ще багато підливи.

Ця ідилія тривала до найближчої станції, куди 11-а рота приїхала з казаном,