Максим Іванович Кідрук - Бот

є протигази. А для ботів… Існує антидот, що називається атропін.[70] Ми маємо його в достатній кількості. Після газової атаки у нас буде максимум 2–3 хвилини, щоб затягти зомлілих ботів у герметичне приміщення і ввести атропін. За найоптимістичнішими оцінками 20–25 % від загальної кількості уражених не вдасться врятувати. Зате це єдиний спосіб, який гарантує, що всі 100 % нападників будуть нейтралізовані.

— Це ризиковано! — знову завівся Кацуро Такеда. — Ви пропонуєте пустити газ на відкритій території. Як, чорт забирай, ви збираєтесь підтримувати низьку концентрацію? Хто її буде вимірювати? А раптом у цей час бушуватиме вітер? Або навпаки — буде штиль, і боти сконають за чверть хвилини?

— І ще, цей атропін, — смикаючи себе за ґудзик сорочки, встряв Ігор Ємельянов: — Ви впевнені, що він подіє? Коли його востаннє застосовували? У В’єтнамі? Під час ірано-іракської війни? Там, звідки доставили препарат, дали гарантію, що він не прострочений?

Тимур мусив визнати, що Кацуро та Ігор мають рацію. Коли щось піде не так, боти відкинуть копита від паралічу. Задумка проста, але навряд чи здійсненна. У той же час він дивувався з того, з якою запеклістю ці двоє, росіянин та молодий японець, захищають ботів. Було щось дивне у їхній експресивній наполегливості.

— Кацуро, Ігорю, охолоньте, — м’яко, але безапеляційно сказав Кейтаро Рока. — До цього не дійде. Правда ж? — старий японець спідлоба зиркнув на українця.

— Я зроблю все, що від мене залежить, — хитнув головою Тимур.

— Є ще один спосіб… — обережно включилась у розмову Лаура Дюпре.

— Виключено! — обірвав її Джеп.

— Кейтаро…

— Я знаю, що ти хочеш запропонувати, Лауро, — голос Джепа загострився, — але запевняю: нічого не вийде, Хорт пробував, і ти бачиш, що від нього лишилося.

— Ви не договорюєте, — не здавалась дівчина. — Ви щось приховуєте.

— Ти знову за старе.

— Вадим не ліз би до них, якби не знав, що робить.

— Лауро, досить, — старий японець відмахувався від неї, як від мухи.

— Програма нічим не допоможе, — твердо заявила Лаура; Кейтаро стиснув губи. Психіатр розпалилася: — Ви сліпаки! Довбаний міждисциплінарний підхід призвів до того, що вчені кидаються з однієї галузі в іншу, в жодній не набираючи ґрунтовних знань. Я поважаю ваші досягнення, Кейтаро, але ви невіглас у питаннях, що стосуються мозку. Озброївшись сучасними методами та інструментами, ви з Ральфом полізли у сферу, куди вам краще не потикатися. Ви граєтеся з людським мозком, при цьому жоден з вас уявлення не має про психологію. Ви можете розколупати мозок до останнього атома, але поняття не маєте, як він функціонує на макрорівні, — Лаура крутнулась на стільці: — Тимуре, тобі сказали, як загинуло перше покоління ботів? Усиновлені близнюки з Таїланду.

— Ну, я знаю про це…

— Тобі сказали як?

— Один з хлопчиків убив іншого.

— Він не просто вбив. Він намагався його трахнути! — психіатр випнула нижню губу. Очі за скельцями скажено блищали. — Як тобі таке, українцю? І це у п’ять рочків! Ти хочеш сказати, винна програма? Дурня. Неможливо запрограмувати організм на дії, до яких він не готовий з точки зору фізіології.

— Цього я не знав, — Тимур хмуро покосився на Ральфа Доернберга.

— Звісно, ти не знав! Бо ніхто з цих розумників не зміг би тобі пояснити, що сталося, — Лаура повернула обличчя назад до Кейтаро. — Що має статися, щоб ви перестали лізти туди, куди не потрібно? Річ не в тім, що вам не вистачає компетентності. Ви мусите нарешті осягнути: не все в цьому світі можна пізнати. У всесвіті безліч речей, які людина не може пояснити, проаналізувати чи описати формулами, не тому що до них неможливо доколупатися, а тому що ми не здатні їх осягнути. І однією з таких речей є голова!

Кейтаро не реагував. Лаура продовжила ще запекліше, підкріпляючи слова жестами:

— Вам здається, що свідомість, мислення та мова — найскладніші функції організму, які є унікальними і набуваються тільки з часом після народження. Але це не так. Людське тіло збіса складний механізм. Мільярди різнопланових клітин розвиваються і функціонують у тісному співіснуванні. Легені дихають, серце качає кров, шлунок переварює їжу, нирки фільтрують кров тощо. Ці органи складні і керувати ними вельми непросто, проте організм з цим справляється — і справляється сам. Ніхто його не вчить і не програмує. Хай які складні ці дані, вони передаються з генами. Вони існують ще в зародку. Вони нікуди не діваються при народженні немовляти. То чому б не припустити, що, окрім регулятивної інформації та безумовних рефлексів, з генами передається ще дещо? Щось таке, що не може проявитися до трирічного віку, бо тоді дитина надто маленька, а після трьох років його глушить свідомість та соціальні норми. Щось несвідоме…

— То й що? — процідив крізь зуби Ральф Доернберг.

— Боюсь, ви випустили це щось назовні. Ральфе, ви любите повторювати, що мозок людини використовується лише на 30 %. Задумайтесь: може, це неспроста? Може, за десятки тисяч років еволюції людський організм розвинув бар’єр, вибудував своєрідний захист, що не дозволяє використовувати мізки на повну? Ніколи не спадало на думку, що, либонь, краще не чіпати решту 70 %?…

XLIV

Після завершення наради Лаура Дюпре підійшла до Тимура.

— Тимуре, він говорив з ними, — по-змовницьки прошепотіла психіатр.

— Хто?

— Вадим Хорт. У його персональному кабінеті в корпусі «EN-2» зберігалося чимало записів. Після загибелі Хорта Кейтаро забрав їх до себе і нікому не показує.

— Ральф сказав мені, що боти не розмовляють, — не повірив програміст.

— Я не стверджую, що Хорт говорив з ними у буквальному сенсі цього слова. Він… ну… він спілкувався якимось невідомим мені чином. А Кейтаро вперто цього не визнає.

— Чому ти хочеш, щоб я це знав?

— Бо не хочу, щоб ти марно витрачав сили. Ти на хибному шляху. Вадим Хорт удосконалював їх, але при цьому випадково наштовхнувся на щось… інше… Щось складне, що прийшло зсередини мозку. Боти набагато складніші, ніж видаються на перший погляд…

Побачивши, що до них наближаються Тіана з Кацуро, Лаура затихла, опустила голову і, не попрощавшись, відійшла від Тимура.

Наступним хлопця наздогнав Ральф. Перехопив у тамбурі на виході з жилого корпусу.

— Як почуваєшся? — старий канадець виглядав стурбованим.

— Нормально, — вдавано апатично відповів Тимур. — Шурую на робоче місце. Хочу глибше зазирнути в коди, — насправді його не полишали слова Лаури. «Хорт говорив з ними. Спілкувався якимось невідомим чином». — Особливо ті, які дописував Вадим Хорт.

Вони вийшли на подвір’я. Повітря швидко прогрівалось.

— Не слухай її, — водячи очима по горизонту, сказав Ральф.

— Кого? — Тимур зобразив нерозуміння.

— Лауру. Це американці наполягли, щоб у команду