Люсі Мод Монтгомері - Енн із Ейвонлі

таке мати не хочу. Тільки я цього не боюся, бо пані Лінд каже, що я дуже гарне дитя. Як ти думаєш, Енн, я завжди такий буду? Скажи, я хочу знати.

— Думаю, так, — щиро відповіла Енн. — Ти гарний хлопчик, Деві, — Марілла глянула на неї несхвально, — але й учинки мусиш мати гарні, і бути хорошим і чемним.

— А позавчора Мінні-Мей Баррі плакала, бо їй хтось сказав, що вона потвора, а ти сказала, що коли вона буде хороша й добра, то людям буде байдуже, гарна вона чи ні, — насупився Деві. — Здається, на цьому світі все одно мусиш бути хорошим, інакше не вийде.

— А ти хіба не хочеш бути хорошим? — поцікавилася Марілла, яка вже багато що розуміла, проте досі не збагнула марності таких запитань.

— Хочу, але щоб не задуже хорошим, — обачно відповів Деві. — Бо цього не треба навіть для того, щоб стати директором недільної школи. От пан Белл — директор, а він он який поганий чоловік.

— Це не так, — обурилася Марілла.

— Але ж він сам казав, — урочисто заявив Деві. — У неділю, коли проказував молитву в недільній школі. Сказав, що він мерзенний хробак, жалюгідний грішник і душа його повниться найчорнішим беззаконням. Що він таке зробив, Марілло? Убив когось? Чи поцупив гроші з пожертви? Скажіть, я хочу знати.

На щастя, цієї миті до Зелених Дахів надійшла пані Лінд, і Марілла вибігла їй назустріч, почуваючись так, мовби уникла мисливської пастки, і щиро прагнучи, щоб надалі пан Белл висловлювався стриманіше у своїх публічних промовах, надто в присутності малих хлопчаків, які завжди й усе «хочуть знати».

Енн лишилася сама на господарстві й відважно взялася до праці. Невдовзі підлога була заметена, ліжка перестелені, а муслінова сукня випрана й вивішена на мотузці. Тепер залишалося ще змінити напірник на перині. Енн пішла на горище й переодяглася в перше-ліпше старе плаття — темно-синє, кашемірове, що його носила зо три роки тому. Було воно вже закоротке й так само тісне, як та пам’ятна суконька, у якій вона вперше з’явилася в Зелених Дахах — утім, йому не могли вже зашкодити ані пера, ані пух. Убрання доповнила велика червоно-біла хустина в горох, що колись належала Метью, і яку Енн пов’язала собі на голову. У цьому спорядженні вона й рушила на кухню, куди Марілла перед від’їздом допомогла їй знести перину.

На стіні поруч із кухонним вікном висіло тріснуте дзеркало, і в лиху годину Енн глипнула на своє відображення. На носі вона знову зауважила сім веснянок, іще виразніших, ніж будь-коли, чи то лише так здавалося у світлі сонця, що линуло крізь незатінене вікно.

«Забула протерти їх рідиною від ластовиння, — подумала вона. — Піду в комору і зроблю це зараз».

Позбутися тих веснянок Енн намагалася вже віддавна. Після однієї такої спроби з носа їй злізла вся шкіра, та веснянки красувалися на ньому й далі. Кілька днів тому вона відшукала в одному з журналів рецепт чудодійної рідини і, маючи всі складники напохваті, негайно її приготувала, на превелике обурення Марілли, яка вважала, що коли вже Провидіння поцяткувало вам носа веснянками — ваш святий обов’язок там їх і лишити.

Енн побігла в комору, яку постійно затемнювала верба, що росла під її вікном. Зараз же на тому вікні була ще й сітка проти мух, тож морок у приміщенні заліг іще глибший. Енн ухопила з полиці пляшечку й щедро змастила ніс спеціально призначеним для цього тампоном, а виконавши цей важливий обов’язок, повернулася до праці. Кожен, хто бодай раз у житті міняв напірник на перині, зрозуміє, з яким полегшенням вона зітхнула, коли все нарешті було позаду. У цю радісну мить від кухонних дверей долинув стукіт.

«Це, мабуть, пан Ширер, — подумала Енн. — Хоч вигляд у мене химерний, та переодягатися нема коли: він завжди так поспішає».

І вона побігла відчиняти. Якби милосердна підлога могла розчахнутися й проковтнути нещасну обсипану пір’ям панянку, то ґанкові в Зелених Дахах слід було би, безсумнівно, враз поглинути сердешну Енн. Гостями виявилися Прісцилла Грант у розкішній шовковій сукні — а поруч із нею дві дами: одна присадкувата, огрядна й сива, вбрана у твідовий костюм, друга — висока, велична, ошатна й поважна, із вродливим лицем, на якому під густими чорними віями ясніли темно-фіалкові очі. Енн, як сказала б вона сама колись, «серцем відчула», що то й була пані Шарлотта Морган.

Із плутанини думок у голові Енн раптом вигулькнула одна, за яку вона й ухопилася, мов той потопельник за соломинку. Усі героїні пані Морган уміли «бути вищими за обставини» і, які б не спіткали їх невдачі, щоразу демонстрували здатність долати будь-які підступи часу й простору. Тепер, думала Енн, настала її черга бути вищою за обставини, і їй це вдалося так майстерно, що згодом Прісцилла зізналася, мовляв, ніколи досі Енн Ширлі не захоплювала її так, як того дня. Попри тяжку кривду, що відчула вона в ту мить, Енн незворушно привіталася із Прісциллою й була відрекомендована її супутницям — спокійно й упевнено, мовби мала на собі королівські шати. Певна річ, її вразило несподіване відкриття, що дама, у якій вона «серцем відчула» пані Морган, виявилася невідомою пані Пендекстер, а славетною письменницею була огрядна сива жіночка. Утім, на тлі сильнішого враження воно тьмяніло й втрачало силу. Енн провела гостей у вітальню, а сама поквапилася надвір — допомогти Прісциллі розпрягти коня.

— Пробач, ми навіть не попередили, — бідкалася Прісцилла, — та я й сама ще до вчорашнього вечора не знала, що так вийде. Тітонька вертається додому в понеділок, а сьогоднішній день мала провести в гостях у подруги в Шарлоттауні. Але вчора ввечері ця подруга дзвонила їй по телефону й попросила не приїздити, бо в них удома скарлатина. То я запропонувала поїхати сюди, бо ти ж хотіла познайомитися з нею. Ми ще заїхали до Вайт Сендз і взяли із собою пані Пендекстер, яка зупинилася в тамтешньому готелі. Вона теж тітоньчина подруга, живе в Нью-Йорку, а чоловік у неї мільйонер. Надовго ми лишитися не зможемо, бо пані Пендекстер мусить о п’ятій годині повернутися назад у готель.

Доки дівчата розпрягали коня, Енн кілька разів упіймала на собі спантеличений, здивований погляд Прісцилли.

«Чого вона так дивиться? — ледь ображено думала Енн. — Коли не знає, як то — міняти чохол на перині, то може це собі хоч уявити».

Коли Прісцилла вже пішла до вітальню, а Енн іще не встигла майнути нагору, у кухні з’явилася