Люко Дашвар - Биті є. Макс

світло, що линуло з глибини хоромів. Ганна Іванівна сунула слідом, уже знала – біда… На ходу діставала з сумки нашатир, руки трусилися. «Без роботи лишуся…» – душив відчай.

Заклякли біля прочинених дверей Перепечаєвого кабінету. Ганна Іванівна виглядала з-за спини пані Жені, бачила – за столом старий дід насуплений, щелепи ходором. Навколо столу міцні чоловіки перешіптуються насторожено, а на столі, на самій його середині обгорілий черевик… З нього чорна кістка стирчить.

– Не факт, що це черевик вашого онука, – розрізає гнітючу тишу обережний голос одного з міцних чоловіків. – Ми з’ясуємо назву фірми, дізнаємося…

– «Фабі»… – глухо хрипить пані Женя. Штовхає двері. – «Фабі»! – стогне, очі з орбіт. Штовхає чоловіків, лупить кулачками по їхніх грудях. – «Фабі», «Фабі»…

– Синочок… – валиться, шкребе нігтями підлогу, кричить страшно і моторошно.

Під ранок після двох «швидких», божевільна від горя, сунеться з ліжка на підлогу у гостьовій кімнаті татових апартаментів.

– Тихо, голубонько, тихо… – Ганна Іванівна притримує пані Женю за руки. Усе товче: – Тихо, голубонько, тихо…

Жінка відштовхує секретарку з люттю. Суне до виходу. І тільки старий Перепечай слова знає.

– Куди, доню?

– До Максимка… Там маю на нього чекати…

– Добре, добре…

До автівки уже поспішає водій. Перепечай самим поглядом наказує секретарці слідувати за донькою.

У порожній Максовій квартирі пані Женя, як у лихоманці, відшукує ножиці, стає посеред вітальні, зрізає волосся під корінь. Кидає ножиці на підлогу.

Секретарка не квапиться прибирати. Обіймає зболілу.

– Присядь, голубонько…

Та довести пані Женю до дивана не встигає. Мобільний здригається – виклик, виклик!

Пані Женя кидається до мобільного, із подивом роздивляється незнайомий номер, що висвітлюється на екрані, притискає апарат до вуха.

– Максимко?…

– Забери мене, – чує глухий голос сина.

Частина друга

Кадуцей

Володимир Гнатович Сердюк – ні сном, ні духом щодо карколомних забав сина – залишив набридлу Європу 20 березня 2009 року, через десять днів після чудесного повернення Макса в обійми трепетної мами.

Приземлився у Борисполі – ніби не вистачає чогось… А і те! Тільки вчора врешті відірвав від себе, наказав Августу Заксу перевести на офшорний рахунок сина гроші з фонду. З гостинчиком, можна сказати, приїхав.

Ні, Володимир Гнатович для сина нічого не шкодував. «Аби не чокнувся», – думав, пригадуючи дикуваті витівки дурнуватих діточок своїх знайомих: як не зіб’ють когось на пішохідному переході, так шампанське по 2 тисячі євро за пляшку дудлять пихато і світять на вечірках камінцями, на один з яких цегельний завод купити можна. Псують репутацію поважним батькам, а тим потім утричі більше витрачати, аби перетворити бурю на штиль.

Проте і без грошей фонду у синових кишенях не гуло – хоч атомну електростанцію будуй! – тому настійливе бажання Макса самостійно розпоряджатися ще й коштами фонду викликало у Сердюка-старшого неабияке занепокоєння.

Та перший же погляд на дружину – увійшов до квартири, так і закляк – відсунув сумніви, й не роздивитися.

– Що з тобою? – запитав ошелешено.

Голомоза пані Женя у легкому шовковому халаті сиділа у кріслі, гортала не модний журнал і не новий каталог «Булгарі» – Біблію… Байдуже зиркнула на чоловіка.

– Таке ти падло, Вова, – сказала незвичним, тихим, утомленим голосом. – Нащо ти Толіка вбив?…

– За коханцем скучила? – У Сердюка очі кров’ю налилися. Не забув: і року не минуло, як випливли на поверхню інтимні стосунки дружини з її особистим стилістом, як той помер не без Сердюкових молитов, який мріяв задушити оце гладке стерво, і тільки тваринний страх перед її невмирущим всесильним татом змусив зберегти формальні ознаки сім’ї і здиміти до Брюсселя, аби не бачити оцю огидну, потворну…

– Поговорити нема з ким… – прошепотіла ледь чутно, і було це настільки незвичним і вражаючим, що Сердюк і про гнів забув.

– Та що тут сталося, Женю?

– Сьогодні яке? – усе тим же слабким голосом запитала дружина.

– Двадцяте березня…

Пані Женя відклала Біблію, підвелася, відкрила шухляду комоду з карельської берези із венеційським дзеркалом, пришпандьореним до нього на власний розсуд, дістала русяву перуку, надягла на лису голову… Видихнула, зиркнула на чоловіка більш упевнено.

– До кінця квітня тобі строк, – сказала. – Наприкінці квітня влаштовуємо обід. Новаковський з дочкою запрошені. А як ти за цей час устигнеш завести із ним тісну неформальну співпрацю… Який привід знайдеш, аби запросити їх до нас, мені все одно! Зрозуміло?

– Ти тепер тільки накази віддаватимеш? – буркнув.

– Про що нам говорити? – незворушна. – Чужі… – додала, страшні спогади калейдоскопом. Толіку б поплакалася: як жити не хотіла, коли побачила страшний обгорілий черевик фірми «Фабі», як обчикрижила волосся і поклялася собі до смерті не виходити із синової квартири… Як за мить після того Максимчик гукнув: «Забери мене» – і вона побігла до дверей боса. Тато не підвів – гвинтокрил, божевільний політ у Карпати. Вітер снігом з дощем крутив, льотчик матюкався: «Подохнемо!», ледь приземлилися на якійсь галявині посеред гір, а там уже позашляховики двигунами бурчать. По тих горах… У присмерку дісталися хутірця з трьох хат. І вона рвонула до однієї – землі під ногами не чула. Та біля неї стояла капличка з файно розмальованою гіпсовою Богоматір’ю, лампадка горіла… Як заціпило біля Матері – ноги не йдуть. «Врятуй! Хай у тій хаті буде мій син!» – на увесь світ до неба. Перехрестилася, як уміла, пішла до дверей з острахом. І тільки коли побачила на високому ліжку під теплим ліжником змученого, бородатого, майже невпізнаваного сина, врешті повірила – живий…

– Чужі, – повторила на тій же ноті. Замовкла, смикнула перуку, аби сиділа рівніше. – Максимка женити треба. Терміново. Тобі ясно?…

Та ясно, ясно! Сердюк зателефонував Августу, аби пересвідчитися, що гроші впали на рахунок сина.

– Макс знає? – запитав.

– Він майже місяць у фонді не з’являвся, – почув. – Але я телефонував йому додому.

А це що за фокуси?! Хотів було дружину розпитати, та пані Женя тільки скривилася, ніби від Сердюка тхнуло, як від простроченої ковбаси.

– Не дратуй мене дурними запитаннями, – процідила. А він ще хотів – чого лиса?… Промовчав.

Вискочив із сімейного гніздечка у Царському Селі, попхався пішки до синової квартири на Хрещатику. На автоматі. Повітрям свіжим подихати після літака закортіло. Звик, дурень, Брюсселем легковажно вештатися. А тут тобі не те, що там. Ями на тротуарах після зими до осені. На Мечникова – калюжа на всю пішохідну зону, хоч пливи, біля Жовтневої лікарні мітингувальники із забудовниками зчепилися: хоч-не-хоч – небайдужий, бо обійти – тільки проїжджою частиною, а там така пробка, що й п’яту поставити нема куди. І повітря… нема. Тільки викиди.

– Твою наліво…