Галина Костянтинівна Вдовіченко - Ось відкрита долоня

місяці… Навіть борщ. Хоч і на печі зварений – добре, що не розвалили її, коли газову плиту поставили, бо тепер он як знадобилася… Зварила борщу з чого було, він навіть по-інакшому булькотів на плиті, наче сердився, що його позбавляють важливих складових, але й далі називають це вариво борщем. Що тут поробиш? Нема цибулі, нема картоплі, нема часнику, ще й олія закінчилася… Залишився качан капусти й сім літрових банок морсу. Чого-чого, а морсу вона минулого літа накрутила найбільше, наче знала, що на них чекає… Наталка колись говорила, приїжджаючи додому з навчання: «Морс, ма, це насправді не те, що ми тут називаємо. Морс, – виправляла, – це такий напій з ягід, ма». Люба, слухаючи, сердилася: «Тю, та що нам до міста! У нас морс – це перемелені помідори, їх так називала моя бабця, і прабабця, то як я маю морс називати? Як ти його, доцю, маєш називати, га? Як? Соус? Охохо. От вже вигадають! Сміх та й годі. Та соус – це ж оте, що на плиті, – картопля з куркою, приправлена смаженою цибулькою та морсом. Ти що, забула, доцю?.. Суп?! Тю, та який це суп! Що ти верзеш!.. Хто так на соус каже? Вони? Та щоб їх там розірвало! Тьху на них, безпам’ятних!»

Тиша надворі, тиша в хаті. Лише чути, як цокотить годинник на стіні.

– Їсти даєш? – питає Микола, голос якийсь тихий.

– Каші перлової?

Не зауважив уїдливої інтонації.

– Можна й каші… – прикрив очі втомлено. – А краще борщу. Ти ж борщ варила?

Подай-принеси, й отак усе життя… А він сидить за столом, поклавши руки на розведені коліна, мовчки втупився поглядом у стіну. Перед ним парує тарілка борщу. Що він? Чекає, аби вистигло? Якби ж то! Люба знає, що йому треба, чортяці невгамовному.

– Що вже? – з притиском до нього. – У чому затримка?

Відомо в чому – випити хоче. Сидітиме так над тарілкою, з непорушним поглядом, поки вона не дістане з буфету пляшку зі стопкою.

– Чортяка старий… – почовгала до сховку, а що було робити.

Відразу й ожив, обхопив стопку пальцями, перехилив, крекнув – і за ложку, заходився їсти, наче й з апетитом, відламуючи кусні від спеченої на сковороді перепички. На мить призупинився, прожував. На обличчі легко читалося, наче написане: такий собі борщ, на трійочку, та що вже зробиш, їсти можна.

А вголос сказав:

– А ти чого?

– Я вже поїла, не дочекалася.

Він знов за ложку.

– Хліба хочеться. Нормального людського хліба.

– Скоро й на перепічку не буде…

Обтер губи долонею, змовчав. І Люба ані пари з вуст. Де ж його візьмеш, нормального хліба… Добре, що мука ще є, але й вона незабаром закінчиться. Про завтра страшно й думати.

– Сьогодні сон наснився, – Микола гикнув, відсунув тарілку, не доївши; сперся до спинки стільця. – Сто років снів не бачив, уже й забув, що воно таке… Аж дивно… Пам’ятаєш ті сосни? Той ліс, що ми до Стьопи їздили мотоциклом?

Любу заціпило, звела брови, намагаючись щось пригадати. Тоді ледь чутно охнула й сплеснула руками. Згадала! Сон свій згадала, а не той сосновий ліс, у якому вони були на першому році спільного життя, у своє перше сімейне літо. Вона того лісу й не забувала ніколи. Видіння минулої ночі – ось що їй відкрилося, немов хтось відхилив штору на вікні. Побачила повалене трухляве дерево, ранковий ліс, плями сонця на високих стовбурах. Наче війнуло в кімнаті ароматом зеленого моху. Щось там було перед тим, в її сні, щось відбувалося. І після того теж. Однак лише цей момент вихопився з пам’яті, випав самотнім кадром з нічного кіно. Який був сон! Яка обида! Як можна було таке побачити й забути? У їхніх степових краях таких лісів немає, як біля Стьопиної хати; дерева до неба, ти крихітний проти них. І запахи такі, що не забудеш. Стьопа служив разом з Миколою, обіцяв тієї ж осені, не відкладаючи, приїхати до них, з заходу на схід, теж мотоциклом. Подивитися, що то за Донбас такий, що за степ такий донецький. Але так і не приїхав ніколи. Затягнуло в роботу, у життєву коловерть. І вони до нього більше не їздили, теж не до того було.

– Отак стою, – розповідав Микола. – Голову задер, дивлюся вгору. А сосни аж гудуть у небі. Високі…

– Не може бути!

– Кажу тобі. Ми маленькі, як ті мурашки, а сосни під хмари, і шумлять. Як тоді, – і замовк, хитнувши головою, наче сам засумнівався, чи справді бачив такий сон.

Люба змахнула долонею зі столу невидимі крихти.

– Миколо, не повіриш, – усміхнулася. – Мені теж ті сосни сьогодні наснилися.

– Не вигадуй.

– Тю! Кажу тобі, наснилися сьогодні. Я, може б, не згадала, якби не ти – ти сказав, я відразу й згадала. Як можна було забути такий сон? Дурня якась часом у голову залізе й сидить…

– Во-во…

– …а тут такий гарний сон – і вилетів, як не було. Тільки я не верховіття бачила, як ти, а он, як там, на килимку.

Над ліжком – килимок з ведмедями, він від першого дня з Любою та Миколою, подарунок від його бригади на весілля. «Ранок у сосновому лісі» називається.

– Я забула, це хто? – запитала, кивнувши на стіну.

Він зрозумів.

– Васнєцов, – сказав впевнено, а тоді виправився: – Або Шишкін. Яка різниця? Знаменитий російський художник.

Ворс на килимку давно вигорів, де-не-де витерся до залисин кольору зів’ялої трави в степу, скільки донька говорила їм зняти цей мотлох, замінити чимось сучасним, фотошпалерами наприклад, з водоспадом чи морським прибоєм, – ні, батьки не реагували. Миколі байдуже, а Люба не погоджувалась, а чому, ніхто б не здогадався, а вона б і не сказала, соромилася. Їй чоловік, коли ще парубочив, купував шоколадні цукерки з таким самим малюнком, з тими ж ведмедями поміж сосен. Фабрики «Красний Октябрь». Нема вже тих цукерок, і «Красного Октября» немає, а килимок – ось він, на стіні від самого початку сімейного життя. Як можна його поміняти на інший?

– От наче цей ліс, – каже Люба, – від хати Степана трохи вгору, де сосни над яром…

Піднесено переповідає свій сон, забула про ранковий головний біль, про безнадійно втрачену перлову кашу.

– Тебе не бачу, – аж захлинається, – але знаю, що ти поруч. Такий ранок чудовий, сонце, пташки… Краса…

– …і ведмеді, – докидає Микола.

– Ні, – відказує вона серйозно, – ведмедів не було. Не бачила їх. А ліс точнісінько такий