Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

дурень напише — прийдіть до нас, отримайте сто євро за красиві очі. Вочевидь, це питання було й лишається єдиним, котре узгоджується усно.

Зрозуміти б ще причину атракціону такої небаченої щедрості від пана мільйонера Вериги. Може, в нього донбаське коріння, піклується про земляків, переймається війною. Взяв її близько до свого великодушного серця.

Біографія засновника «Товариства Промисловості й Фінансів» знайшлася швидко. Інтернет з першої спроби видав досьє, де місцем народження Анатолія Вериги значилася Одеська область, місто Ананьїв. Не зовсім Схід, типовий Південь. Так-так, якісь справи в Одеському порту вже з кінця вісімдесятих...

До ворожки не ходити, контрабас.

Далі Кобзареві стало нецікаво. Шлях із дикого бізнеса дев’яностих років минулого століття до більш-менш респектабельного на початку двохтисячних проходили десятки, як не сотні вихідців із прикордонних регіонів. Звідки первинний капітал, зрозуміло. Як відмив, відбілився, перекувався — теж ясно, Олег міг назвати кілька типових схем. Чому Верига раптом ударився в філантропію, поки загадка.

Ну, може й не бозна яка.

Міг згадати купу історій, як багачі раптом з доброго дива починали будувати церкви, складати чималі пожертви на дитячі будинки та включатися в боротьбу зі СНІДом, раком чи церебральним паралічем. Гріхи спокутували, інакше ініціативи акул дикого капіталізму пояснити складно. Тут, імовірно, схожа ситуація.

Подумки викресливши персону Вериги зі списку тих, ким треба цікавитися саме зараз, Кобзар узявся за дівчат.

Як і попереджала Віра, в базі даних фотографії Мері не знайшлося. Сайт «Ольвії» мав пошукову систему. Ввівши ім’я Марія, отримав дев’ятнадцять збігів. Жодного схожого знімка, навіть місто Ровеньки не спливло ніде.

Взявши коротку паузу, скинув нарешті черевики. Затим — шкарпетки не першої свіжості. Віра видала рушник, він зібрався в душ, та не тепер. Задоволено поворушив пальцями, сумнівні шкарпетки запхав у кишеню джинсів. Потягнувся, потер руки.

Скільки там набігло, десять на п’яту ранку?

Поїхали далі.

Знайшов кожну з чотирьох убитих дівчат. Скопіював та зберіг знімки в окрему папку. Пронумерував. Далі перейшов до протоколів з місця виявлення тіл. Бо навряд чи комусь треба пояснювати: жодне з них не є місцем скоєння злочину. Тут дівчата виглядали вже інакше, страшніше, та Олег роздивлявся фото з професійним спокоєм. Зараз у ньому співіснували сищик, який п’ятнадцять років бачив жертв насильницької смерті, та чоловік, який побував на війні.

Ці зображення так само пронумерував.

Фото живої дівчини розмістив поруч із фотографією мертвої.

Картинки склалися в чотири рівних ряди.

Кобзар напружився, відчув, як заболіло у скронях.

Міцно заплющив очі. Розплющив, дочекався, поки зникнуть різнобарвні цяточки.

Бачив перед собою те саме, що мить тому.

Струснув головою.

Спокійно.

Протоколи огляду були перед ним. Заховав зображення, підняв перший, Малахова Наталя. Пробіг очима, шукаючи те, що враз стало для нього головним та надважливим. Знайшов потрібне місце, перечитав, ворушачи губами. На черзі — Галя Чуднівська. Потім — Люда Токмакова. До Інни Жарової навіть не брався. Був певен — все те саме.

Чомусь колеги не звели все до спільного знаменника.

Мають рацію ті, хто скаржиться — розшук розвалюють, професіонали з органів йдуть, лишаються посередні фахівці.

Зафіксувавши потрібні місця, аби при нагоді швидко знайти й проілюструвати власну правоту, Кобзар знову вивів на монітор фото чотирьох жертв. Збільшив, нахилився зовсім близько, сліпаючи і вдивляючись у кожне, аби остаточно переконати себе: все вірно. Затим відсунув ноутбук, сам відкинувся на спинку дивана.

Повіки склепилися.

Коли розліпив, з подивом помітив — сидів отак півгодини.

Вимкнувся.

Організм таки змучився, вимагав свого.

Олег рвучко звівся. Поточився, на мить втратив рівновагу. Утримався, розправив плечі. Не думаючи про наслідки, ступив до дверей спальні, штовхнув, зайшов усередину.

— Назад!

Нічник спалахнув негайно. Віра, в піжамі, сиділа на ліжку, наставивши на незваного гостя пістолет.

— Ви отак зі зброєю спите...

— Якого чорта, Кобзарю! П’ята ранку!

— Ні.

— Що — ні?

— П’ята п’ятнадцять.

Вона опустила пістолет, натягнула ковдру на коліна.

— Вам робити нічого? Ми не домовлялися...

— Вам треба побачити це, Віро, — він не дав договорити.

— Чого я не бачила?

— А цього ніхто не бачив.

— Зірвали з ліжка, дали поспати годину — і морочите голову! Кобзарю, я не граюся.

— Я теж. Дівчата. Наталя, Галя, Люда, Інна. Не ті, які прийшли в «Ольвію» й сфоткалися там. Ті, якими їх знайшли. Це різні люди.

— Вам теж треба поспати. Чи ви спали і вам наснилося? Які — різні? Хочете сказати, вбили не Наталю, Галю, Люду та Інну?

— Ні. Коли позували для бази даних «Ольвії», виглядали інакше. Коли їх убивали, вбивця зробив із них моделей. Не знаю, як краще пояснити...

— Фотомоделі!

Віра Холод сама не зрозуміла, не могла пояснити, чому раптом це вирвалося.

4

«Blowup» — написано на візитці.

Разом із яскравим буклетом взяла її зі спеціальної скляної підставки на столику поруч із охороною. Дівчина на рецепції побачила, натягнула ввічливу посмішку. Віра так само посміхнулася у відповідь, потім перевела погляд на напис великими літерами: «BLOWUP» просто перед собою.

Двері товстого матового скла. Три літери на лівій стулці, три — на правій. Штовхати не треба, половинки роз’їжджалися при наближенні, спрацьовували фотоелементи. Всередині побачила велику залу, стіни теж скляні, але різного кольору. Можна бачити перехожих та машини на вулиці, ззовні скло виглядало темним.

А ще Віра побачила те, що шукала.

Хотіла перевірити Кобзареве відкриття й свій раптовий, мов спалах, здогад. Не знала, як заговорити про це. Поки їхала сюди, в галерею Андрія Вериги, прокручувала в голові десятки варіантів початку небезпечної, сумнівної за змістом розмови.

Але все виявилося надто просто.

Щойно побачила це, спершу розгубилася, та потім відразу спалахнула гнівом. Або син мецената Вериги справді нічого не розуміє, в що вірилося слабо, або — зовсім не ховається. Бо певен: ніхто його ні в чому не запідозрить, жодних паралелей не проведе.

— Добрий день, — долинуло, мовби з густого туману, хоча світла в залі було забагато. — Мене теж вражає, скільки робота тут стоїть.

— Робота?

Віра мала велику надію, що в ній не побачать поліцейську. Вранці, махнувши рукою на бажання доспати хоч трохи, пішла в ванну. Зачинилася там. І перед дзеркалом зробила все можливе, аби виглядати гламурною дамою. Власницею свого бізнесу щонайменше. На крайняк, знудженою дружиною по маківку зайнятого бізнесмена, в якого давно вже пригнічена статева функція,