Іван Семенович Левицький - Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький

з зе­ле­ни­ми та си­нi­ми квiт­ка­ми, в зе­ле­нiй сит­це­вiй ряс­нiй спiд­ни­цi. Ря­дом з Ме­лаш­кою сто­яв Лав­рiн у ши­ро­ких ряс­них си­нiх з бi­ли­ми сму­га­ми шта­нях, у чо­бо­тях. Ме­лаш­ка розц­вi­ла i ста­ла пов­нi­ша на ви­ду. Її очi, її тон­кi бро­ви бли­ща­ли на сон­цi, а ли­це го­рi­ло рум'янцем од вис­кiв до са­мо­го пiд­бо­рiд­дя. Га­ря­че сон­це лля­ло свiт на двiр, на лю­дей, об­ли­ва­ло їх од го­ло­ви до нiг. Чор­на здо­ро­ва хуст­ка чор­нi­ла на ба­бi Кай­да­ши­сi, не­на­че гор­щик, на­дi­тий на ви­со­кий кi­лок.

Мелашка ся­ла, як кущ ка­ли­ни, по­сад­же­ний се­ред дво­ру. А со­няч­не ма­ре­во за­ли­ва­ло всiх, дри­жа­ло, пе­ре­ли­ва­ло­ся мiж жi­но­чи­ми та ди­тя­чи­ми го­ло­ва­ми, не­на­че якась зо­ло­та во­да кру­ти­лась по­мiж людьми, не­на­че якась ос­но­ва з тон­ких зо­ло­тих ни­то­чок сну­ва­лась по дво­ру кру­гом лю­дей, кру­гом хат, навк­ру­ги сад­ка. Со­ба­ки сто­яли ко­ло хат i кру­ти­ли хвос­та­ми, див­ля­чись на лю­дей, їм зда­ва­ло­ся, що їх от-от пок­ли­чуть i нацьку­ють ни­ми ко­гось.

- Нащо ви одв'яза­ли на­шо­го ко­ня та за­пер­ли в свiй хлiв? - крик­ну­ла Мот­ря. - Не свя­тi ж прий­шли з не­ба та одв'яза­ли йо­го!

- Одчепись, са­та­но! Хто йо­го одв'язу­вав? То твої дi­ти їзди­ли по дво­рi та й упус­ти­ли йо­го, - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха.

- То, ма­мо, ба­ба одв'яза­ли ко­ня та й пус­ти­ли по дво­рi! - бре­ха­ли Мот­ри­нi дi­ти з-за уг­ла.

- Нi, не ба­ба! То Ва­силь одв'язав та їздив, до­ки не впус­тив ко­ня, а кiнь як за­дер зад­нi но­ги та плиг у наш го­род! - кри­чав Лав­рi­нiв хло­пець.

- Он глянь, су­ко, на тин! Це твiй кiнь зва­лив. Зап­ла­ти три кар­бо­ван­цi та од­дай на­шо­го ка­ба­на, то­дi вiзьмеш сво­го ко­ня, - кри­ча­ла ба­ба Кай­да­ши­ха.

- Як то? За сво­го не­вiр­но­го гни­ло­го ка­ба­на та ви взя­ли на­шо­го ко­ня! - ре­пе­ту­ва­ла Мот­ря, пiд­няв­ши ли­це вго­ру.

- То ваш кiнь гни­лий та чер­ви­вий, а не наш ка­бан, - кри­ча­ла Ме­лаш­ка з-за ба­би­них пле­чей.

- Ще й та об­зи­вається! Мов­ча­ла б уже та не гав­ка­ла, - кри­ча­ла Мот­ря до Ме­лаш­ки.

- Принеси ли­шень три кар­бо­ван­цi, а нi, пi­ду в во­лость те­бе по­зи­ва­ти, - обiз­ва­лась Ме­лаш­ка.

- Ще й во­на пi­де в во­лость! Втри пе­ред­нi­ше вiск­ри­во­го но­са та то­дi пi­деш у во­лость, - кри­ча­ла Мот­ря.

- Не лай­ся, бо я то­бi в вi­чi плю­ну, - го­во­ри­ла ба­ба Кай­да­ши­ха.

Молодицi пiд­ня­ли гвалт на все се­ло. Їх лай­ка дзве­нi­ла, як дзво­ни на дзвi­ни­цi, по всьому яру, до­хо­ди­ла до дiб­ро­ви. Лю­ди з кут­ка поз­бi­га­лись i ди­ви­лись в во­ро­та й че­рез тин. Де­кот­рi су­сi­ди по­ча­ли вми­ку­ва­ти­ся, хо­тi­ли їх ми­ри­ти i вго­во­рю­ва­ли Мот­рю.

- Та це ж тi ка­торж­нi Ба­ла­шi! Хi­ба ж ви їх не знаєте? - кри­ча­ла Мот­ря до лю­дей.

- Та це ж тi iро­до­вi Дов­би­шi! Хi­ба ж ви їх не знаєте? - ре­пе­ту­ва­ла ба­ба Кай­да­ши­ха. - Це ж во­на то­го вов­чо­го за­во­ду з чор­тя­чи­ми хвос­та­ми.

- Та го­дi вам ла­ятись! - гук­нув з-за ти­ну один чо­ло­вiк.

- Як же го­дi! Та це ж тi пiд­ти­ка­нi, зад­ри­па­нi Ба­ла­шi! Хi­ба ж ви їх не знаєте? Це ж тi бiєвськi ло­бу­рi, що стар­цiв по яр­мар­ках во­дять! - кри­ча­ла Мот­ря. - Он зав'яза­лась, як на Ве­лик­день, а батько хо­дить по се­лi з тор­ба­ми.

- Брешеш, бре­шеш, як ста­ра со­ба­ка! Та й бре­ха­ти доб­ре не вмiєш! У те­бе й до то­го ро­зу­му та хис­ту не­ма, - кри­ча­ла Ме­лаш­ка.

- В те­бе вже ро­зу­му, як у дi­ря­во­му горш­ку; стiльки, як у твоєї свек­ру­хи! - кри­ча­ла Мот­ря, взяв­шись за два кiл­ки i ви­су­нув­шись у Лав­рi­нiв двiр.

- Що я то­бi вин­на, що ти ме­не пот­рi­пуєш? - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха i ки­ну­лась до ти­ну так швид­ко, що Мот­ря по­ки­ну­ла кiл­ки i ос­ту­пи­лась од ти­ну.

- Оддайте ме­нi ко­ня! - крик­нув Кар­по пiс­ля всього, - бо як не од­дас­те, то я й сам вiзьму!

- Ба не вiзьмеш! Од­дай пер­ше ка­ба­на та ще й доп­ла­ти, - обiз­вав­ся Лав­рiн.

- А за­вi­що я бу­ду то­бi пла­тить? Твої сви­нi ска­ка­ють у мiй го­род, а моя ко­ня­ка вско­чи­ла в твiй! Од­дай ко­ня, бо пi­ду з дрюч­ком од­пи­ра­ти хлiв, - гук­нув Кар­по.

- Ба не од­дам! Про ме­не, йди в во­лость по­зи­ва­ти, - кри­чав Лав­рiн.

Карпо сто­яв блi­дий, як смерть. В йо­го го­ло­вi тро­хи шу­мi­ла го­рiл­ка. Вiн вхо­пив дрюч­ка, ско­чив че­рез тин i ки­нув­ся до хлi­ва. 3 хлi­ва в дiр­ку, ви­ще од две­рей, виг­ля­да­ла смир­на ко­ня­ка з доб­ри­ми очи­ма. Bci в дво­рi сто­яли та мовч­ки ди­ви­лись на Кар­па; вci бо­ялись йо­го за­чi­па­ти, бо зна­ли, що вiн не спус­тить, як роз­лю­тується. Од­на ба­ба Кай­да­ши­ха ки­ну­лась до хлi­ва й зас­ту­пи­ла две­рi.

Карпо вхо­пив ма­тiр за пле­чi, при­ду­шив з yciєї си­ли до хлi­ва i крик­нув як не­са­мо­ви­тий:

- Нате, їжте ме­не, або я вас з'їм!

Карпо зат­ру­сив ма­тiр'ю так, що ле­генький хлiв увесь зат­ру­сив­ся. Ба­ба за­го­ло­си­ла, вип­ру­ча­лась та навтьоки з дво­ру. Кар­по пог­нав­ся за нею з дрюч­ком. Але ста­ра бу­ла пруд­ка i так по­ка­та­ла з дво­ру, як ма­ла дiв­чи­на. Важ­кий Кар­по в здо­ро­вих чо­бо­тях нi­як не мiг дог­нать ма­те­рi.

- По спи­нi лу­пи її! Ви­ко­ли дрюч­ком їй дру­ге око! - кри­ча­ла з дво­ру Мот­ря.

Лаврiн з Ме­лаш­кою по­бiг слiд­ком за Кар­пом обо­ро­нять ма­тiр.

Кайдашиха по­бiг­ла з го­ри i до­бiг­ла до став­ка. Кар­по наз­дог­нав її. Во­на вже чу­ла над го­ло­вою дрюч­ка i з пе­ре­ля­ку вско­чи­ла у ста­вок, не пiд­няв­ши по­до­ла. Кар­по до­бiг до во­ди та й спи­нивсь.

- Не так шко­да ме­нi ма­те­рi, як шко­да чо­бiт! - гук­нув вiн на бе­ре­зi.

- Гвалт! Ря­туй­те, хто в бо­га Bipyє! Ой, уто­пить ме­не, - кри­ча­ла ба­ба, сто­ячи по ко­лi­на в во­дi.

- Та не вто­пиш­ся, ба­бо, бо на­вiть i се­ред став­ка ста­рiй жа­бi по ко­лi­на, - ска­зав один чо­ло­вiк, що на­пу­вав во­ли.

Карпо плю­нув у во­ду, вер­нув­ся до­до­му та й пi­шов у клу­ню спа­ти. Кай­да­ши­ха ви­лiз­ла з во­ди мок­ра до са­мо­го по­яса i за­ля­па­на по са­му шию та й пo­бiг­лa прос­то до свя­ще­ни­ка. Во­на йшла че­рез се­ло й го­ло­си­ла та жа­лi­лась лю­дям на си­на, на Мот­рю.

Лаврiн, Ме­лаш­ка, їх дi­ти i юр­ба лю­дей - всi йшли слiд­ком за ба­бою че­рез се­ло.Кай­да­ши­ха прий­шла до свя­ще­ни­ка i по­ча­ла пла­ка­ти та жа­лiться на Кар­па i на Мот­рю.

- Батюшко! Зос­та­лась я си­ро­тою, i не­ма ко­му за ме­не ос­ту­пи­тись. Мот­ря ви­би­ла ме­нi око, а Кар­по тро­хи ме­не сьогод­нi не вто­пив.

Священик одiс­лав Кай­да­ши­ху в во­лость. Во­на пiш­ла в во­лость. Слiд­ком за нею йшли лю­ди й дi­ти. У во­лос­тi при­су­ди­ли або да­ти Крпо­вi де­сять рi­зок, або зап­ла­тить ма­те­рi п'ять кар­бо­ван­цiв, як тiльки Кар­по не пе­реп­ро­сить ма­те­рi i не по­ми­риться з нею.

Карпо над­ве­чiр прос­пав­ся. Йо­го пок­ли­ка­ли в во­лость i, хоч вiн був