Олег Говда - Пливе човен - води повен, Олег Говда

Походив я трохи берегом, потинявся навколо, прикидаючи варіанти, і вирішив прислухатися до стародавньої мудрості. Яка говорить, що листя ховають на дереві, а дерево у гущавині.

Зіштовхнув човен на воду і поштовхав ближче до вогнища.

— Тобі чого, хлопче? — зауважив мої маневри один з козаків. — Погрітися хочеш?

— Відчепися від нього, Кліщ. То учень Полупуда, — впізнав мене Смола. — Василь послав або сам по собі валандаєшся?

— Сам, — я вклонився козакам, виказуючи повагу. — Якщо дозволите, то я тутечки збоку притулюся. Заважати не буду. Подивлюся тільки. Може, чого навчуся?

— Дивись... — знизав плечима Кліщ, втрачаючи до мене інтерес.

А Смола, навпаки, махнув привітно.

— Підходь ближче, не соромся. Ми тільки схожі на чортів, а насправді добрі, як ці... — він покрутив пальцями в повітрі, але так і не підібрав порівняння, тому різко махнув рукою, мов шаблею. — І за науку грошей не беремо...

— Ага, тільки могорич... — зареготав хтось мені невидимий, оскільки порався біля протилежного борта чайки.

— Свята правда, — весело посміюючись, підтвердив Смола. — Ніхто при здоровому глузді від могоричу не відмовиться... Але і не вимагаємо. Самі колись новиками були. Знаємо, якими голодранцями люди сюди приходять. Ти човен-то витягай, не спи... І догори дном перевертай... — звелів, бачачи що я зупинився в нерішучості. — Ось тобі перша порада, хлопче. Язик без кісток... Нехай собі меле на здоров'я. А ти слухай, але гав не лови. Руки повинні ділом займатися. На долонях вух немає їм розмова без потреби. Зрозумів?

— Так. Дякую…

Загалом, я не стільки слухав, скільки прикидав, чи варто мені і справді влаштувати показовий ремонт човна. Чи досить буде обмежиться роллю «подай-принеси» у козаків. Але, як водиться, без мене — мене женили. Відмовлятися не було сенсу. А ось резон робити, як радять, був. З власним човником я був і при ділі, і отримував автономію. Міг вовтузитися на березі, як завгодно довго. Навіть якщо козаки, вирішать пошабашити і піти.

Витягнути човен я зумів без особливих зусиль, а ось коли став перевертати — дуже здивувався. Те що хитке на воді, — хто з нас не опинявся за ботом від незручної спроби пройти з носа на корму або помінятися місцями з товаришем, — на суші виявилося зразком збалансованості. Підняти і поставити човен на борт мені сил вистачало, а ось всі подальші спроби примусити човен перекинутися, закінчувалися невдачею. Аж упрів...

Приблизно на десятій спробі, промайнула думка, що затія моя не така вже й розумна. На щастя, Кліщ, от не чекав, змилостивився, мовчки підійшов і так само мовчки підштовхнув у відповідний момент. Потім підморгнув. Нічого, мовляв, старайся молоток. Виростеш — кувалдою станеш... І так само мовчки повернувся до попередньої роботи.

— Візьми віника, пожорсткіше! — тут же відгукнувся Смола. — І як слід обмети днище. Швидше висохне. А потім, якщо інших справ немає, іди он під ті верби та дрімани пару годин. Все одно треба чекати, поки сонце дошки не просушить. А вам з Полупудом, я так розумію, останні ночі та дні спати доводилося в пів ока. Так?

— Так... Але Василь велів про це мовчати. Сказав, увечері сам про все розповість, кому цікаво послухати. Як смеркне, буде чекати охочих у корчмі старого Шмуля. Так що ви не ображайся, помовчу.

— От хитрун! — пробурчав Кліщ. — Впізнаю Василя. Викапаний лис, а не Полупуд. Знає, як народ у корчму заманити, та на дурняк зайву чарку хильнути. Цікавих на Січі мало, зате нудьгуючих вечорами — тьма тьмуща. Так що за хорошу розповідь не один жбан піднесуть. Аби плів небилиці цікавіше та довше. Ти, хлопче, хоч натякни: буде що послухати чи не втрачати даремно часу і завалитися спати?

— Знайдеться, — відправити усіх зайвих подалі від берега входило в мої плани. — Ще й як знайдеться... Христом богом присягаю, — я осінив себе широким хрестом. — Один тільки напад зграї здичавілих псів і поміч байрачника чого варті* (* історія описана в першій книзі циклу «Люлька, шабля — вся родина»). Ледве відбилися... А як цілий загін харцизів бочкою пороху підірвали? Тільки клапті на всі боки полетіли... Ой, таки обмовився! — я, немов з переляку, прикрив долонею рота. — Все, все! Більше ні слова не скажу, навіть не просіть!

Запорожці перезирнулися.

— Гм... Спасибі, хлопче, — щиро подякував Смола. — Схоже, сьогоднішній вечір таки буде веселіший, ніж зазвичай. За добру новину, слухай другу пораду. Вода просочиться навіть у таку щілину, куди волосинку не просунути. Так що конопать всі шви поспіль. Не пропускаючи ні вершка. Але і не намагайся забити в щілину зайве клоччя, через силу. Коли дошки набухнуть, вони будуть стискатися і можуть покривитися. І теча тільки посилиться. Запам'ятав?

— Так. Дякую…

Я закінчив обмітати днище і задумався. Може, дійсно піти подрімати трохи? Минулі ночі то нехай, а от що сьогодні поспати не доведеться — це точно. Ось тільки не проспати б.

— Пане Смола... — я не знав як новики повинні звертатися до козаків, але згадав, що в ті часи, було прийнято саме таке величання.

— Як ти сказав? — витріщився на мене козак.

— Пан... Ой, ти ж, Боже мій! — зареготав Кліщ. — Ну, ти хлопче вичудив. Точніше і не придумати. Потрапив, як пальцем у небо. Навряд чи знайдеться на Січі хто більш підходящий для такого величання, ніж Смола. Воістину ясновельможний пан.